Американська трагедія. Книга 1

– В усякому разi постараюсь, нехай так i буде, один раз можна. Приходьте на рiг П’ятнадцятоi i Головноi о-чверть на сьому, – нi, краще о-пiв на сьому, гаразд? Я теж постараюся прийти; не обiцяю, але постараюся; думаю, що менi пощастить влаштувати це. Ви задоволенi?

Вона подарувала Клайдовi одну з найспокусливiших своiх усмiшок, i вiн був у нестямi вiд щастя. Подумати тiльки: нарештi ж вона заради нього порушуе обiцянку, дану комусь iншому! Їi очi ласкаво сяяли, на губах грала усмiшка.

– Будьте певнi! – вигукнув вiн, вдаючись до жаргону посильних «Грiн-Девiдсон».

– Звичайно, буду, можете не сумнiватися. А тепер попрошу вас про одну послугу.

– Про що це? – спитала вона, насторожившись.

– Надiньте отой маленький чорний капелюшок, знаете, з червоними стрiчками… ви ще зав’язуете iх пiд пiдборiддям. Добре? Ви просто чарiвнi в ньому!

– Ах, ви пiдлеснику такий… – засмiялась вона. І як легко пiддурити Клайда! – Гаразд, надiну, – додала вона. – А тепер iдiть. Онде йде ця стара риба.

Я вже знаю, вiн бурчатиме. Тiльки я на це мало зважаю. Отже, о-пiв на сьому? Ну, до зустрiчi!

Вона повернулась до лiтньоi жiнки, яка терпляче очiкувала, щоб спитати, де продають серпанок. А Клайд, тремтячи вiд щастя, що його несподiвано удостоiли такоi милостi, в найкращому настроi пiшов до ближчого виходу. Вiн не проявив зайвоi цiкавостi, не став дошукуватися, чим викликана ця раптова прихильнiсть.

А другого вечора, рiвно о-пiв на сьому, освiтлена дуговими лiхтарями, що лили дощем свое яскраве сяйво, на умовленому мiсцi з’явилась Гортензiя.

Клайд вiдразу ж помiтив, що на нiй капелюшок, який так йому подобався. І нiколи ще Клайд не бачив ii такою знадливою, жвавою, привiтною. Вiн хотiв сказати iй, яка вона чудова i який вiн щасливий, що вона надiла цей капелюшок, але вона вже почала:

– Ну, скажу я вам, схоже на те, що я маю намiр закохатися у вас до нестями! Порушую своi обiцянки, та ще надiваю, щоб зробити вам приемнiсть, старого капелюха, який менi не до вподоби.

І чим усе це скiнчиться?

Клайд просiяв, наче здобув велику перемогу. Невже вона й справдi, нарештi, полюбить його?

– Якби ви тiльки знали, Гортензiя, якi ви гарнi в цьому капелюшку, ви б нiколи його не скидали, – сказав вiн захоплено. – Ви й не уявляете, якi ви чудовi в ньому.

– Ну, так? У цьому мотлосi? Вас неважко зачарувати, – всмiхнулась вона.

– А вашi очi – зовсiм як м’який чорний оксамит, – гаряче продовжував вiн.