Мауглі = Mowgli

– Еге! – сказав батько-Вовк. – Час iти на полювання.

Вiн хотiв було податися з гори у видолинок, аж раптом низькоросла тiнь з кошлатим хвостом кинулася на порiг i занила:

– Хай тобi щастить, о Володарю Вовкiв! Щастя i мiцних бiлих зубiв твоiм славним дiткам. Нехай вони не забувають, що в цiм свiтi е голоднi!

То був шакал, пiдлий Табакi, – усi вовки Індii зневажають Табакi за те, що вiн усюди нишпорить, збурюе ворожнечу, розносить плiтки i збирае покидь на сiльському смiтнику. І  все ж таки вони бояться Табакi, бо вiн частiше з-помiж iнших звiрiв у Джунглях хворiе на сказ, а тодi никае лiсом i може вкусити кожного, хто трапиться назустрiч.

Навiть тигр тiкае вiд ницого скаженого Табакi, бо сказ – це найстрашнiше лихо для дикого звiра. У нас цю хворобу називають сказом, а звiрi прозвали ii «дiванi» i тiкають вiд неi.

– Можеш зайти i подивитися сам, – похмуро мовив батько-Вовк. – Немае тут нiякоi поживи.

– Для вовка – так, – зiгнувся Табакi. – А для такого сiромахи, як я, i обгризений маслак – розкiш.

Ми, Гiдур-логи – шакали, – харчами не перебираемо.

Вiн шмигнув у глиб печери, схопив оленячу кiстку, на якiй лишалося трохи м’яса, i, радий-радiсiнький, вдоволено захрумав.

– Дякую за частування, – сказав вiн, облизуючись. – Якi гарнi, славнi дiточки! Якi в них великi очi! А вони ж iще такi дрiбнi! Та що це я кажу, – менi слiд пам’ятати, що королiвськi дiти змалечку вже як дорослi.

Табакi пречудово знав, що хвалити дiтей уголос не годиться – бо так iх можна зурочити, – i тiшився, бачачи, як знiтилися iхнi батько й мати.

Вiн трохи помовчав, зловтiшаючись, що вчинив капость, а потiм додав:

– Шер-Хан, Великий Тигр, змiнив мiсце ловiв. Цього мiсяця вiн полюватиме тут, у горах. Отак вiн сказав.

Шер-Хан облюбував мiсцину за двадцять миль звiдси, бiля рiчки Вайнганги.

– За яким правом? – гримнув батько-Вовк. – Закон Джунглiв забороняе мiняти мiсце ловiв без попередження! Вiн розполохае здобич на багато миль довкола, i що менi робити? Мушу нинi полювати за двох.

– Недаремно рiдна мати назвала його Лангрi – Кульгавий, – презирливо докинула мати-Вовчиця. – Вiн змалку кульгае на одну ногу, от i вистежуе тiльки домашню худобу. Селяни на берегах Вайнганги його ненавидять, а тепер вiн утiк сюди i лихо веде за собою: люди полюватимуть за ним у хащi, зловити не зможуть, а нам iз дiтьми куди подiтися, коли вони пiдпалять траву? Уклiнна дяка Шер-Хану!

– То що – передати йому вашу подяку? – прискалив око Табакi.