Українська модерна проза

Моя бабуня, його мати, приiздила до нас, плакала i пильно придивлялася до мене: неначе в моiх дитячих, веселих очах шукала тих очей, що згасли навiки, коли я побачив свiт.

Бабуня казали, як моя мати у побожному натхненню прокидалася вночi, падала перед образами навколiшки i пильно, гаряче молилася. Мов душа ii вже тодi чула, що наближалось, мов грiзна хмара, щось таемне, страшне, вiд чого нiяке живе сотворiн-ня не може втекти.

Я певен, що вона бажала жити усiм серцем, усiма фiбрами свого тiла й душi…

Була весна.

Я сидiв у садку пiд старезною липою на пiску. Джмелi, оси, хрущi гули. На мене дивилися прихильно темно-блакитнi очi з довгими вiями, це була селянська жiнка, що мене вигодувала й виховувала. Їi звали Ганною. Менi й тепер здаеться, що немае в свiтi кращого iмення, як Ганна. Я любив ii над усе.

Менi Ганна казала:

– Покажи менi, як ти мене жалуеш?

Вона завжди казала жалуеш, а не любиш. Іншого слова у неi не було нi для кого. Щось солодке i тепле влилося в мое дитяче серце, я схопив ii за шию i тискав рученятами та приказував:

– Ось, як я тебе жалую.

– Ой, який же ти дужий! – промовила вона, милуючись моею дитячою щирою одповiддю.

– Це б досi й мiй Данило був отакий, як ти, – додала вона й погладила своею жорсткою, працьовитою рукою моi м’якi кучерi.

– А де ж твiй Данило? Чому вiн до нас не приходить з Меласею? – питав я, сiпаючи ii за руку,

– Вiн вмер, – одказала вона, зiтхаючи.

Я допитався, що ця Ганна оддала менi усе: своi безсоннi ночi, свое здоров’я, силу i ще й до того единого сина, якого вона породила в муках тiльки, мабуть, на те, щоб вiн вмер.

Таким робом мiй шлунок украв у неi сина-робiтника, а доля поклала на моi дитячi плечi три смертi. Коли б я був удвадцятеро розумнiший за мого талановитого дядька, працьовитiший i кориснiший за того Данила – я все ж не згоджуюся з цим i протестую! Цей протест цiлими роками рiс, як болячка в моему серцi i душа моя повстала!

Вiн схопився з ослона й пiшов нерiвними ступнями по дорiжцi, як птах з перебитим крилом.

Вiн iшов туди, де не було людей.

– Таемна, мудра, велика цiкава загадка життя. А може, вона зовсiм проста? На кожну загадку бувае розгадка. Може, менi судилося ii розгадати?

Тiльки треба знайти кiнець, вхопити тую нитку, i клубок почне розвертатись, розкручуватись, поки не прийде останнiй кiнець, то i е розгадка. Може, вiн десь дуже близько i я навiть дивлюся на нього i не бачу? Не бачу зараз, а потiм навмисно простягну руку i вхоплю.