Українська модерна проза

Тепер я, мов слiпий, тиняюся по свiту i товчуся на одному мiсцi.

Хрущ загув i полинув на липу.

– Бенкетуете, ненажери! Потiм покладете в землю своiх дiтей i вони лежатимуть три роки та iстимуть всякi рослини, пiдточуть картоплю, корiння, знiвечать яку-небудь пишну красуню троянду, вона почне в’янути, не знаючи, хто пiдточив ii корiння.

Але е, неначе для бiльшого контрасту, iншi iстоти, якi теж лежать три роки у водi, як мумii у домовинах без iжi, бо в них нема навiть органiв для iжi: нi ротiв, на шлункiв,

Цi створiння звуться ефемеридами, вони живуть зранку до заходу сонця.

Покладуть собi подiбних i зникають.

Ефемериди. Яке музичне, чарiвне iмення!

Содомський вийшов з садка нервовою ходою, неначе летiв кудись за своiми думками. Сумнi сiрi очi запалилися i кидали темну блискавку. Люди, що йшли назустрiч, здивовано дивилися на добродiя, що прогулювався без бриля, вiн забув його в садку. Справдi якийсь чудасiй, що осмiлився йти по вулицi цивiлiзованого города без цiеi ознаки цивiлiзацii, мов дикий.

Вiтрець перебирав, як золотi струни, його м’яке, довге волосся, а вiн iшов i не бачив глумливих та здивованих поглядiв. Минув метушливi вулицi з гарними крамницями й будинками… Ось потяглися бiднi вулички з маленькими домками й хатинами, що всунулись у землю.

В маленьких домках була тiснота, що пригнiчувала тiло i душу. Там злиднi роззявляли своi величезнi роти i штовхали людей на злочини.

А дзвони на убогiй дерев’янiй дзвiницi, неначе з джерела, промовляли: «Подай, дай, дай! Подай, дай, дай!.

. »

Прочани тяглися юрбою по пiшоходах. Один спитав у Соромського:

– Паничу, кудою треба йти до Лаври?

І вiн подивився здивовано: неначе прокинувся од сну. Селянин спитав його вдруге. Соромський тiльки тодi почув його питання i показав мовчки рукою, куди треба було повертать.

Прочани знов рушили, балакаючи про своi справи.

Високi кам’янi мури.

– Що це таке? Тюрма чи завод? Завод, – проказав Соромський, дивлячись на зачиненi ворота, перед якими стояв натовп людей.

Чоловiк у кашкетi й сiрому пiджацi задер вгору кирпатий, трохи червоний нiс, i проказав недбало:

– Сказано вам: не звелiли пускать. Тут бiльше не приймають. Чуете? – проказав i одвернувся.

Люди неначе не чули: вони тiльки заворушилися i знову дивилися на зачиненi ворота, неначе сподiвалися, що повинно скоiтися якесь чудо: ворота раптом широко одчиняться i всiх вiзьмуть до роботи, за якою вони iшли, iшли з надiею з рiжних далеких куткiв великого господарства.