Українська модерна проза

Там були жiнки з малими дiтьми, що плакали й кричали, як козенята, а бiднi, голоднi, потомленi мандрiвкою матерi не знали, як iх вгамувати. Там далi, по шляху iшла ще велика юрба людей в шматтях. З цих шматтiв теж визирали злиднi; гострими злими очима вони дивилися з драних чобiт, з латаних свитин, з зав’язаних мотузками постолiв; вони з глумливим реготом котилися за босими ногами на взiр камiнцiв, що боляче муляли ноги.

Сонечко всмiхалося. Пташки весело спiвали. Вiтрець колихав жартiвливо гiлки дерев.

По шляху iшла без впину юрба за юрбою.

Як струмки з гiр, що вливалися у велику безодню. Вони неначе плили з гомоном у великий город за працею. Мiж ними було багато iнтелiгентiв.

– Вибачайте! Менi нiяково, але я страшенно бiдую… я б хотiв… Чи не знаете ви, добродiю, якоi-небудь посади? Перше жалування я оддаю тому, хто менi дасть посаду. – Проказав, запинаючись молодий хлопець, пiдходячи до Соромського.

– Вiзьмiть мою. Я служу в конторi… Ось вiзьмiть адресу.

Соромський витяг з кишенi картку.

– Бухгалтерiю знаете?

– Знаю, знаю… Так невже ви справдi? Не знаю, як ваше прiзвище…

– Соромський.

– Іваненко. Не знаю, як вас дякувать. Не можете собi уявить, який я вам буду вдячний, коли менi пощастить, то я вам першу жалування…

– Не треба, – одказав Соромський i загубився в натовпi.

Худа, блiда жiнка мовчки простягла руку; тiльки в запалих очах був великий жах, жах смертi. Соромський витяг гаманець i висипав усi своi грошi, а сотнi рук i тисячi очей благали його:

– Не дай нам вмерти! Запоможи!

Гострий, як отруйна стрiла, жаль упився в його серце.

Вiн махнув до цих людей рукою. Натхнення блиснуло в великих очах, i вiн гукнув голосно й рiшуче:

– Стiйте.

Всi спинилися. Соромський сам не пiзнав у ту хвилину свого голосу, що був завжди тихий, приглушений. І сам вiн неначе збiльшився, вирiс. Здавався якимсь велетнем.

– Я дам вам усе, чого бажаете. Я бiльше дам. Чекайте i вiрте менi. Поможiть менi зiйти на цю гору.

Люди напружували сили, але гора була страшенно крута i слизька, як дзеркало.

Соромський не мiг на неi зiйти.

– Вiдступiться трохи, – гукнув вiн на людей.

Вони посунулись назад; вiн якось розiгнався i раптом опинився на горi, хапаючись за терновий кущ. В його руки впилося безлiч колючок, i кров дрiбними крапельками капала на гостре камiння. Вiн чув оплески. Хтось кричав: «Слава!» Вiн iшов, витягаючи колючки з рук, та озирався на людей, що стояли натовпом унизу: здавалося, що то гуде й колихаеться море.