Українська модерна проза

Забула про себе, про все, остала лиш душа i бажала вiчного щастя…

II

– Час нам вертати в долину, – озвався несмiливий голос.

Дiвчина вернулася з незнаноi, ясноi дороги й глянула на товариша. Хитала ногу на нозi, дивилася з гiрким насмiхом на нього i на весь свiт в долинi.

Чим бiльше вниз, тим гiрше пекло. Людськi серця, як квiтки, – чим нижче цвiтуть, тим бiльше iх топчуть.

Ще нiколи не вглянула так глибоко в нищоту, як тепер на сiй горi мiж небом i землею. Не мала слова, не було образу для неi, лиш грiзна мова мовчанки розпирала груди.

Хлопець дивився в свiт перед собою, але нiчого не мiг видiти. Лиш поволi будилася в нiм звичайна злiсть, що вiн не може зрозумiти цiеi дивноi дiвчини. І коби ця химера скоро минула, то вiн не забуде iй цього – там, на долинi.

III

Дiвчина пiднялася й сказала:

– Так, треба йти.

По хвилi всмiхнулася й сказала знов:

– А знаеш що?

Вiн втiшився цiею змiною i чекав на несподiванку.

– Іди ти сим боком в долину, я помчу тим, вiдтак кликнеш, як обiзвуся, то буде значити, що ти близько мене, як не обiзвуся, то знай, що я далеко навперед тебе!

– Добре! – кликнув i пустився в долину.

Дiвчина скрилася за виступом скелi й глядiла вниз.

Хитала в задумi головою, усмiх виринув знов на личко i прийшла гадка:

– Якби вiн любив мене, то вiдчув би, що я тут лишилася…

Через час учула далекий гомiн, потому слабший, i стало знов тихо.

Сидiла на скелi, самота i нiч обгортали ii поволi.

ДИТЯЧА ГРУДЬ У СКРИПЦІ

Музика строiв скрипку, в нiй будився тихий плач дитини.

Дiтвак сидiв на постелi, жалi скрипки обiймалися з шумом лiсу, з зойком вiтру серед ночi та з маминою думкою.

В хатi пиятика, спiви i танець.

Чупринатi голови, зiпрiлi лиця й широкi зрiбнi рукави замелькали перед очима дiтвака, зiллялися зi спiвом i тупотом в одно велике колесо, воно крутилося, як у снi, а над тим дивом верховодила скрипка.

Мати сперла голову на руку й всмiхалася, як би плакала.

Один з чужих взяв ii до гурту, дiтвак став неспокiйний. Мати пiшла в колесо, дiтвака зняв страх. Кличе матiр зразу потихо, потому голоснiше, та вона не чуе його, не видить, лиш бiгае з iншими в колесо i смiеться, як би плакала, аж дiтвака по серцi рiже.

Вiн не може на се довше дивитися i плаче, зойкае на цiле горло, але цього нiхто не чуе, бо його плач у скрипцi.

ADAGIO CONSOLANTE

Бувають твори, що захоплюють таемним чаром.