Українська модерна проза

Чути в них запах залiза i кровi, невiдомi нещастя, терпiння злочину, терпкий отруйний усмiх здавленого болю, шепiт богiв, псалом покаяння, плач Ахерона серед тишини вiчностi.

Добрий мистець вмiе дiлити тишину, лиш марний чоловiк фальшивим рухом продирае ii i паде в безодню. Найглибшi музичнi твори постали з тишини. Ритм руху перейшов з тишини в рiзьбу. Той юнак, що ладиться кинути диск, який прегарний в його тiлi ритм руху!

Серце, кров мае також свiй ритм, iнший в любовi, iнший в гнiвi, а ще iнший в годину смертi.

Хто не тулив вуха до зачарованих грудей, хто не вичував мелодiй кровi, серця?!

Серед спiву кровi, серця мовчать уста, а говорить вiчнiсть.

Цiлi роди можна пiзнати, коли лиш вслухатися в ритм iх буденного голосу i руху.

Вiки караюся серед юрби, моя туга випружила слух, i нiколи не зачуваю акордiв, якi трафляли би до моеi душi. Живу серед поганi без слуху, серед самих фальшивих звукiв…

І знов клониться перед Твоiми святими тiнями мiй дух, безсмертна матiнко моя…

Коли Ти промовила, Твое слово полонило душу, коли отвирала дверi, отвирала глибiнь почувань i тайн, коли iшла в Твоiй ходi чув лиш я шелест розчарованого лiта, ритм пiснi, що тремтiла в Твоiй безсмертнiй душi.

Матiнко моя кохана… моя творча Сльозо… Ти дала менi душу, а я ще не знайшов слова для Тебе…

II

Була весна, i був святочний ранок, як казка.

Батько i мати пiшли до святинi, ми лишилися дома: я, молодший брат Тiвар i маленький Дан в колисцi. Ранне сонце падало крiзь отворене вiкно на помiст.

Я читав книжку, Тiвар сидiв коло колиски i забавляв Дана. З-поза книжки видiв я, як сонце творило в помостi ясну безодню. Хлоп’я було веселе i смiялося вголос. Люблю дiточий смiх, але Тiвар робив зi себе дивогляди, що Дан аж заходився, i се зачало дразнити мене. Я вiдвiв очi вiд книжки, Тiвар зрозумiв се i дав спокiй, але маленький пустун не затих. Отсе дивиться вiн на Тiвара i дрижачим голоском чекае на леда рух в його лицi, аби вибухнути знов сердечним смiхом. Тiвар взяв його з колиски, носив по свiтлицi i гойдав на руках.

Не раз силуюся збагнути ту хвилю i не знаю, як се зайшло, чи хлопчик викинувся Тiваровi з рук, чи, може, сей через неувагу пустив його. Се сталося мигом – дитина вдарила головкою до помосту i в тiй же хвилi пiдхопив його Тiвар i занiс в колиску.

Був я тодi дуже молодий, i признаюся, та хвиля пришибла мене так, що я не мiг вiдвернути очей вiд книжки, лише на страшний плач дiтвака вийшов з хати.