Українська модерна проза

Йому по високому, бiлому, умережаному терновими колючками чолi, надертому ними, текли буйнi краплини ясно-червоноi кровi, кривавлячи високее чоло, засихаючи на ньому й навiть спадаючи на бiлий хiтон… А вiн усе мовчав, усе дивився широким, безкраiм поглядом на палкого мисленника…

«Де б се мiг узятися тут сей раб пошарпаний? Вiдкiля вiн, сей еврейський раб, i кого се вiн менi нагадуе?» – гадав, здивовано дивлячись на нього, мисленник i нарештi спитав:

– Хто ти?.. Чого ти тут?..

– Чом же ти мене, еврейського вбогого раба, що може попрохати в тебе шага, чому не копнеш ногою, як казав?.

.

Мисленник суворо й разом здивовано поглянув на чоловiка в хiтонi: його слова й дратували, й дивували його.

– Хто ти?.. – скрикнув мисленник нетерпляче.

– Невже ти мене не впiзнав?.. – тихо-лагiдно обiзвався чоловiк у хiтонi.

Мисленник пильно подивився на нього, протер очi, ще раз поглянув на нього i раптом зблiд:

– Ти – привид!.. Адже се галюцинацiя?..

Чоловiк у хiтонi мовчав, лише спокiйно дивився на нього.

– Ти кажеш, – раптом почав вiн, – що я галюцинацiя; значить – ти хворий?..

– Нi, я не хворий… Нi, нi!

– Хто ж ти?.. – спитав його чоловiк у хiтонi.

– Я?.. Я – мисленник, я чоловiк, що зрозумiв змiст та красу справжнього життя, тим я надлюдина!.. – гордовито вiдповiв той. – Але хто ти?.. – замислено вагаючись, голосно гадав мисленник. – Невже ти – Христос?.. Ха, ха, ха! – раптом розкотисто зареготався мисленник зневажливо. – Тепер я впiзнаю се змарнiлее, схудле, пошарпане лице доброхiть самокатуючого!.

. Ха, ха, ха!.. Ти менi смiшний, – не вгавав нервово i палко реготатись мисленник.

А чоловiк у хiтонi лагiдно й тихо-замислено, спiвжалiючо-нiжним, усепрощаю-чим поглядом голубив розходившогося мисленника.

– Еге! Я – Христос, той син чоловiчий, якого ти, надлюдина, як сам про себе кажеш, не зрозумiв еси… Я той, Кого ви чули й Кого не послухали…

– Ти?.. Ти – син чоловiчий?.. Нi, ти iншим разом мовиш правильнiше, коли взиваеш себе сином Божим… Еге, син того, кого вигадали ми, люди… Ти втiлив у собi все вигадане, й фантастичний учитель вийшов iз тебе…

– Так!.

. – тихо сказав чоловiк у хiтонi. – Але скажи менi, що ти дав людськостi?.. Як ти вжив талант, що дав тобi його Пан Твiй?..

– Жодного Пана я не маю над собою, не визнаю нiчиеi над собою влади!..

– Все ж таки вiдповiдь менi на питання!..

– Вiдiйди, вiдiйди вiд мене, марiвниче вбогий!..