Українська модерна проза

В такiм виглядi вiн видався ще грiзнiшим у своiй красi палкому мисленнику.

Орел занiс мисленника в поривання, безконечно приемно вразив грацiею сили, з якою вона справляе руйнування та смерть, i занесений у поривання палкий мис-ленник заспiвав раптом гiмн силi, гiмн хижацтву, могутньому, нагальному та само-впевненому i усiм тим красовитому в його очах:

«Величаю силу, могутнюю силу, ту силу, що кволе, слабе i нiкчемне, безсиле, страждаюче, плачуче мiцно й без жалю глита, бо лише сильному, дужому мае належати земля вся!.

. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!..

Величаю силу, бо сила красива, витворна та благородна, грацiйно велична в проявах своiх… Бодай роздушила ти, сило, безсилее все, те ображене мiцними свiта сього, бо всi тi ображенi, слабi – бридкi, викликають до себе вiдразу i смiх своею слiзливiстю!.. Блаженнi сильнi, бо вони наслiдять землю!

Величаю силу i гордiсть, що так украшае ii, як вродливицю дiвчину гарний вiнок iз квiток, бо покора лиш личить рабу, що боiться раз у раз свого пана могутнього!.

. Блаженнi гордii, бо вони наслiдять та закрасять землю!

Гетьте ви всi «страждающi та обремененнii!»… Гетьте слiзливi, що плачуть, i геть, що кладуть свою душу за други слабii своi!.. Гетьте всi, що не вмiють нi жить, нi розтрачувать силу свою красовито!.. Я кличу лиш тих до життя, якi можуть взивати-ся грубими егоiстами, бо всi тi жалiсливi – дурнi, бо не мають вони розумiння життя, змiсту його не вмiють збагнути!.

. Блаженнi лиш сильнi та гордi та вмiючi красно, грацiйно споживати життя!

Нехай пануе серед вас, людей, краса в орлинiм правi!.. Вчiтесь, люди, жити в орлiв i станете надлюдинами!..

Покиньте дрiбнii iдеi, як-от слабих визволення з ярма iх слабостi!.. Лишiть i станьте, як орли!..

А я?.. Я ладен копнути ногою все слабе, нiкчемне, убоге, що попросить у мене шага. Еге!.

. копнути ногою, плюнути в вiчi слiзливi…»

Так палко сам з собою розмовляв палкий мисленник.

Раптом перед натхненними очима палкого мисленника став чоловiк убого одягнений у снiжно-бiлий хiтон, iз терновим вiнком на головi. Вiн стояв нерухомо супроти нього на скелi, низько опустивши голову й лице з глибокою, повною стради, любовi й покори думою в безоднiх очах та докiрливо, разом же й тихо-лагiдно дивився на мисленника.