Українська модерна проза

ПАЛКИЙ МИСЛЕННИК І УЧИТЕЛЬ

Присвячуеться коханiй матусi

З отвертим чолом високим, iз тiнню задуми на нiм, iз поглядом, кинутим геть у долину, в ту чудову, зелену далечiнь безкра'iх степiв, що морем пiд вiтром хвилюючись несуться далеко-далеко аж до крайнеба й непомiтно ховаються там десь за ним, – стояв на високiй скелi вiн, той палкий мисленик, той гетьман необмежених, але величних своею чарiвливою силою фантазiй, стояв та дивився в безкрае широку долину й милувався собою й окружаючою природою, любував iз неi i з себе, почуваючи себе безконечно вищим над усе те, що тiльки iснуе в тому свiтi, який чеврiе посеред дрiбних турбот отам унизу, на долинi, де ходить те дурне стадо овець, яке пасуть дурнi пастухи…

Раптом вiн запримiтив орла, що сидiв недалеко вiд нього на скелi.

Здоровий хижак з гачкуватим дзюбом, iз круглими очима й цупкими, гострими пазурами зразу зачарував його. Який красовитий сей цар скель, сей син волi, сей величний витатель серед вершин, що ховаються у хмарах!. . Яке смiливе серце вложила природа йому в могутнi груди, що вiн так одважно й гордовито споглядае на все довкола спокiйним, побiдли-вим оком орлиним i не боiться навiть його, людини! Вiльний, безкрае вiльний та вiчно вiльний, як сама воля та, вiн собi понад скелями височезними свобiдний цiлком од усяких можливих буржуазних думок та мiркувань, що здержують людину й керують нею!.. Ідеально вiльний i тим розкiшний своею царською красою! Пишний цар скель!..

Особливе поривання обхопило мисленника, коли вiн, милуючись, стежив натхненними очима за тим, як витатель скель плавно, ледве пiдплигнувши, почепився на дужих крилах у повiтрi, загойдався грацiйно на нiм, далi поважно справив декiлька помахiв раз за разом, а потiм, уже зовсiм розправивши могутнi крила й ледве помiтно двигтячи ними, розпочав перше широке коло в повiтрi, розсiкаючи його могутнiми грудьми.

З захватом стежив мисленник далi за тим, як орел почав зменшувати своi кола, гармонiйно колишучись на пружному повiтрi, й раптом як стрiла, потрапивши в центр найменшого кола, востанне виведеного ним, зразу немовби впав на ягня, що паслося в долинi коло своеi матки, схопив його, що жалiбно мекало, в своi цупкi пазурi, i, грацiйно вiдчаливши вiд землi, незабаром вернувся на те мiсце скелi, де сидiв ранiше, виглядаючи здобич собi: сiв вiн i почав роздирати на шматки ягня мiцними пазурами й, жадiбно глитаючи свiже м’ясо, ввесь закривавився, зчервонивши свое пiр’я.