Українська модерна проза

Але Корденко машинально теж спинився, бо не чув слiв Вовтузенка, – йому все шумiло в головi: «помилка», «помилка»… Йому здавалось од часу до часу, що грунт хитаеться пiд ногами i що вiн ось-ось полетить стрiмголов у безодню, нiму i вогку, i вiн здригувався.

Корденковi виринуло в уявi: Тартаренко, закинувши назад голову i випнувши якось особливо «адамове яблучко», розкинув обидвi руки, пальцi котрих немовби скорючились, – хрипiв, а вiн саме всадовлював нiж пiд пахви, звiдкiля линула кров, що забризкала йому манжети i рукав пальта, i все тiло вбиваного дрижало i тремтiло всiма мишцями.

І те уявлення було таким ясним, що Корденко немовби чув в своiх руках тремтiння конаючого, i хрипiння в його горлi, i навiть запах свiжоi кровi… Вiн здригнувся, i жах обхопив його, i щось важке стисло всю душу…

– Івасю!.. – вигукнув вiн, схопивши Вовтузенка за руку.

День меркнув i вдалинi вмирала зоря, немовби вбираючи в себе своi останнi зiтхання, якi ще блисли по верхнiх листках. Тиша особливо пiдкреслила поривчасту нервовiсть того викрику.

Вовтузенко здригнувся i поблiд. Коли ж поглянув на поблiдле обличчя Корденка, на очi, що блисли якимсь чудним блиском, знов здригнувся.

– Помилка, розумiеш уже… помилка!.. – трусив Корденко руку Вовтузенка так, що та дуже йому болiла.

– Яка помилка?! – сливе не своiм голосом крикнув Вовтузенко, почуваючи бiль в руцi.

– Страшна, страшна… – не то простогнав, не то прошепотiв Корденко, – я вбив не того, кого було треба, – вигукнув вiн i здригнувся.

Вовтузенко занiмiв.

Хвилину вони безглуздо-придушено дивились один на одного.

А там десь, за мiстом, далеко-далеко серед розкошiв природи нiжно вставала вродливиця зоря i, нiжачись на своiм воздушнiм лiжку та загортаючись в блакитне м’яке покривало, посилала останнi, не то журнi, не то щасливi всмiшки, що завмирали i розпливались на блiде блакиття неба. Вона всмiхалась зiрцi, що заблисла в тiй частi блакитi, що вже потемнiла, а чоло небесне i думне, i чисте, i поважно-спокiйне наблизилось до землi i так приятельськи немовби схилилось над нею, щоб обдумати всi ii думи прикрi, заплутанi i важкi – i тi ii свiтлi розгадки одна за одною заблисли ясними зiрками на тiм вiльнiм-вiльнiм, чистiм чолi.

І тут в алеi до тих дум прислухалася тиша, сливе урочиста, а з далини гудiло й шумiло мiсто. І шум той гудiв якось i дико, i ритмiчно i, здаеться, намагався побороти тишу i стурбовано спокiйнi думи неба…

– Вiдки ти взнав? – нарештi прошепотiв Вовтузенко.