Українська модерна проза

– Ходiм! – енергiйно пiдтримав Вовтузенко.

Вони вийшли пiд руку i пiшли вулицею мовчки. Корденко всiм напруженням сили волi немов заспокоiвся, Вовтузенко ж вельми задумався. Вони навiть не помiтили, як за ними стежили двое пронирливих очей малоi стриженоi голови в цилiндрi, з голеним обличчям.

Пронира, бачачи, що вони не звертають уваги на його стеження, посмiлився наблизитись, щоб йому зручнiше було.

Раптом Корденко оглянувся: оглянутись йому схотiлось цiлком iнстинктивно.

Сей iнстинкт так врiс йому у вдачу, що вiн нiколи не помилявся. Тепер Корденко теж не помилився. Вiн ледве помiтно шепнув Вовтузенку:

– За нами стежать…

Вовтузенко поглядом спитав. Корденко повiками одказав.

– Як? – спитав Вовтузенко у Корденка, який був такий спецiалiст, що знав всi ходи й виходи в усiх прохiдних дворах.

– Іди, не вважаючи нi на що i вдаючи, що не трапилось нiякоi вiдмiни…

Так вони пiшли далi.

Нишпорка, дiйсно, нiчого не помiтив.

Коли стали наближатись до першоi поперечноi вулицi, Корденко шепнув:

– Направо, швидше!..

Повернули вправоруч. Тут крокiв за п’ять була нова перехресна вулиця.

– Через дорогу направо… – шепнув Корденко.

Так вони пробiгли з пiвгодини i повертали вже в п’яту вулицю. Нишпорка якось був загубивсь, але от знову з’явився вдалинi вулицi, та очевидячки, ще не знайшов оком наших втiкачiв.

– У двiр, направо… – вимовив Корденко

Се був довгий прохiдний двiр з досить глибокою нiшею в другiй брамi, зовсiм темнiй i маленькiй.

– Ховайся, – мовив Корденко, пiдводячи до нiшi Вовтузенка.

За хвилину просто поуз них пронiсся нишпорка. Корденко всмiхнувся.

– Ну, тепер швидше назад…

Вони вибiгли на ту вулицю, з якоi повернули в двiр, сiли на фурку i сказали 'iхати в городський парк. За пiвгодини вони вже йшли по однiй з бокових, сливе пустiй алеi…

– Здорово ти навик 'iх пiддурювати… – лиш тепер вимовив Вовтузенко, починаючи знов переходити на свiй життерадiсний тон.

Але Корденко нiчого не вiдповiдав. Та думка, що перевернула всю його душу в цукернi, тепер, як тiльки вони знов опинились на самотi, поза небезпечностями, немовби з новою силою опанувала його розумом. Вона знов з’явилася вмент, як би прошумiла в головi, як розпалена криця, знов вгризлась у серце, i воно впало… Холодний пiт виступав на лобi.

– Чого ти мовчиш? – спинився Вовтузенко.