І це все, що я хотіла сказати про кохання

– Лiзочко, я ще не знаю, чи варто залишати дитину, чи нi… А ти говориш про це, як про справу вирiшену, – у голосi Жанки пролунали незадоволенi нотки.

У нiй заговорив природний егоiзм, ще б пак: дитина – не тiльки маса турбот i матерiальних витрат. Дитя безповоротно i назавжди змiнюе життя жiнки та чоловiка, якщо вони поряднi вiдповiдальнi люди. Але Георгiй не з привiлейованого стану турботливих тат, вiн iз численного ордену пропащих негiдникiв. І тiльки така дурненька, як Жанна, могла мати з ним близькi стосунки.

До пологового будинку вона йтиме сама, якщо вистачить любовi: любовi до ще не народженоi дитини. У чому я поки не певна.

– Ти прийшла, щоб вiддати менi шоколадку? – Як я не намагалася, глузування все-таки пролунало, як помста за ii нерiшучiсть. – Невже ти ще вагаешся: народжувати чи нi?

– Георгiй сказав, що покине мене, якщо я не зроблю аборт. А якщо погоджуся, то оплатить i операцiю, i подаруе що-небудь коштовне. Обiцяв, що ми поiдемо до Туреччини. Пiсля всього…

– Твiй коханець залишить тебе скорiше, якщо послухаеш його та уб’еш свою дитину, мужики не вибачають жiнкам, якi вбивають зачатих вiд них дiтей, – я озброiлась гострим скальпелем i, як хiрург, твердо й рiшуче почала рiзати по живому, вiдтинаючи пiдле й боягузливе.

Я прагла вiдстояти життя ще не народженого маляти. Навiщо? Яке менi дiло до «кращого друга» Георгiя й цiеi безглуздоi дiвицi, обвiшаноi золотими ланцюгами, що не думае над якою страшною прiрвою вона зараз балансуе? Невже в мене мало своiх проблем? Чому я вiдчуваю себе спiвучасницею чужого злочину? От як небезпечно пiдслуховувати чужi телефоннi розмови!

Жанночка налила собi ще коктейлю, немов бажаючи зробити паузу в розмовi.

Це я ii попередила, що всi розмови – пiсля вечерi, виразка шлунка нiкому не потрiбна, тим бiльше менi. Їжу треба споживати в гарному настроi, споглядаючи картини природи або слухаючи класичну музику. Я прекрасний теоретик здорового способу життя, а от практик з мене нiкудишнiй.

Я пройшла до кiмнати й почала збирати речi в поiздку, найнеобхiднiше.

Вiдкрила шафу, глянула на ii вмiст i задумалася. Але ненадовго. У рюкзак влiзли джинси, спортивний костюм, пiжама, кiлька футболок, светр, косметичка… Мiсце ще залишалося, я випросталася й побачила в дверях Жабку, яка здивовано спостерiгала за моiми манiпуляцiями:

– Ти кудись iдеш? – розчаровано запитала вона. – Надовго?

– У вiдрядження, – вiдказала я, застiбаючи блискавку на рюкзаку, – вранцi поiзд.