І це все, що я хотіла сказати про кохання

«Жабка» – безневинне створiння з блакитними очима-тарiлочками, якi, майже не мигаючи, заглядають Георгiю до рота, яку б вульгарнiсть вiн не базiкав, з нiжками-зубочистками, готовими йти за коханим хоч на край свiту, аби тiльки той не забув покликати. Одягнена начебто й по модi, але так безбарвно, а на додачу ще й рiденьке, неясного кольору волосся до плечей. Я розумiла, що шансiв знайти щось цiкавiше й краще за Гошу в неi не було. Вiсiмнадцять рокiв – ii останнiй козир. Тiльки такий «дитячий садок» i мiг закохатися в лисiючого егоiста, погодившись на iнтим у надii на замiжжя.

Тепер вам зрозумiло, чому вiд пiдслуханоi розмови мене ледь не знудило? Я вийшла з ванноi кiмнати злою розчарованою фурiею, в менi все клекотало, але зовнi… Розумна жiнка вмiе приховати своi почуття. Сергiй схопив мене в оберемок, як букет квiтiв. Вiн не здогадувався, що це букет троянд iз необiрваними шипами, якi можуть уколоти раптово й дуже боляче.

– Іди в душ, – проворкувала я, милуючись наостанок його накачаним оголеним торсом: обличчям мiй коханець зовсiм не примiтний, яким i мае бути справжнiй чоловiк, але тiло йому вистругав грек Фiдiй, та ще й дуже старанно, не iнакше, – все пропорцiйне, все прекрасне, навiть ноги, що в чоловiкiв не часто зустрiчаеться.

Пройдiться влiтку по пляжу й переконаетеся, яка це гiрка правда для всього чоловiчого роду – iхнi ноги геть недосконалi, (тому вони так люблять обговорювати та критикувати нашi).

Кращий друг Георгiя зник у ваннiй, з передчуттям ночi кохання, а я швидко одяглася, i вхiднi дверi м’яко i тихенько зачинилися за мною, як у казцi, навiть не зажадавши змащення петель олiею.

В лiфтi я вiдключила мобiльник. Будь-яка розмова викликала б тiльки новий приступ нудоти, я вже себе знаю. Треба перечекати.

На свiжому повiтрi полегшало. Я не стала брати таксi, а пiшла у бiк метро. Ще не було десятоi години вечора, з нiчного неба щедро сипалися на голови нечисленних перехожих снiжинки, безвiтряно.

Як говорила колись моя покiйна бабуся – жити б i радiти. Жити-то я жила, а от радiти…

У незрозумiлому настроi я повернулася додому, заварила зеленого чаю з бергамотом, помилувалася на пляшку вина, але поклала собi не вiдкорковувати: наодинцi п’ють тiльки алкоголiки. Випити, щоправда, хотiлося. Нi, краще в лiжечко – й читати, поки сон теплою долонькою не закрие очi. Проходячи повз стацiонарний телефон, висмикнула шнур.