І це все, що я хотіла сказати про кохання

А Кость говорив, що я жахливо виглядаю, от фантазер, i дзеркало в нього брехливе, додае зайвi роки й зморшки, неправильне, зiпсоване дзеркало! Повернуся й розiб’ю його вщент!

– Ваш квиток, – провiдниця дивилася на мене очiкувально. Я дiстала iз зовнiшньоi кишенi рюкзака паспорт, до якого вчора сховала квиток.

– Ваше мiсце 32, восьме купе.

Я пiшла по вузькому коридору, волочачи рюкзака. І раптом у головi пробилася непотрiбна думка: куди й навiщо я iду? Куди мене понесло? Може, треба було iхати до Емiратiв? А ще краще, ходити на роботу й не слухати дурня Костя, нехай свою дружину на лижах катае.

9

З такими суперечливими почуттями, але з виглядом бажаноi й успiшноi жiнки, я зайшла в купе. За столиком сидiли двое: один – сучасник Хрущова, не молодший, а другий – офiцер у вiдставцi, сухорлявий, з прямою спиною, таку прекрасну поставу не замаскували анi джинси, анi теплий, домашньоi вив’язки светр. Рокiв сорок п’ять-сорок сiм – не бiльше. Обое з завидним апетитом снiдали, але перервали мляву розмову та з iнтересом почали мене розглядати, поки я привiталася й шукала за полицею гачок, куди можна повiсити куртку.

Офiцер устав i допомiг покласти мiй рюкзак у верхнiй багажник, потiм гостинно, хазяйновито запросив:

– Приеднуйтеся до нас. Бачите, скiльки смакоти наготувала менi в дорогу невiстка, взвод солдатiв нагодувати можна.

– І цiлий вагон теж, – додала я з полегшенням: трапились нормальнi вихованi попутники. – А в мене тiльки бутерброди.

– А я зараз за чайком сходжу, – оживився пенсiонер, що сидiв напроти, й бадьоро вийшов з купе.

Ми залишилися вiч-на-вiч.

Незважаючи на вiк, чоловiк менi сподобався: обожнюю пiдтягнутих i акуратних. Сергiй теж колись привабив мене саме цими якостями. Я простягнула руку й весело представилася:

– Лiза.

– Дмитро, – його рука нiжно потисла мою – i серце застукало злякано, а все мое ество запанiкувало: що вiдбулося? Господи, як же була права моя мудра бабуся! Не у лiжку перевiряють, чи пiдходить тобi людина.

Варто торкнутися руки – i все одразу зрозумiло. Десять рокiв тому я тiльки посмiялася, поблажливо слухаючи доiсторичнi засади сiльськоi моралi.

Я з жахом згадала, що ранком не встигла привести себе до ладу: очi не нафарбувала, до губноi помади не було часу навiть доторкнутися. А менi нестримно хотiлося сподобатися цiй людинi, до кольок у шлунку.

Ми дивились одне одному в очi. Вiн – привiтно, не розглядаючи, так дивляться на незнайомих жiнок добре вихованi люди.