Подув

ип'яток у чайнику, багряна кров…

…У тому бездонному обрисi, з довжелезними i густими, начебто i не надто романтичний кiмнатний вiник, вiями, вiн вже бачив схожу на маму, з найрозкiшнiшими повiками, iхню улюбленицю – маленьку Софiйку, яка так завзято розповiдала йому про пригоди у садочку, що вiн милуючись i посмiхаючись нею, турботливо, по батькiвськi, пiдхопив ii мов пiр'iнку, з радiстю посадив собi на плечi, i пiдстрибуючи вiд щастя, трансформувавшись у жука-лiтака, загудiв, мов зверхзвуковий винищувач i помчав додому… до тiеi единоi, яка, лише своiм однесеньким поглядом, у звичайнiсiнькiй, змахуючiй на кiтну маму-кита, маршрутцi, перевернула все його, заздалегiдь, чiтко сплановане життя…

…Зазвичай вона, чомусь завжди, поверталась додому саме цим, зi щасливим номером 7, автобусом-занудою, розглядаючи у вiкно рухливi картинки iз сумними, буденними пейзажами, що повiльно змiнювали одна одну, наче кадр за кадром, чорно-бiлi, кiнематографiчнi, старовиннi слайди…

…Вона вiдчула його по ще не знаному, однак, такому токсикуючому аромату парфумiв, що так лагiдно дразнив чутливий носик, i вже не вiдпускав,… як того носа не крути… Водночас, ii погляд, iз зiницями дiаметром з чорний велетенський годинник, всiяний рiзнобарвними, виблискуючими камiнчиками-свiтлячками, залоскотав бiлоснiжний, мов випраний пiд час реклами Арiеля, рукав сорочки, з якого виглядала мужня, по справжньому чоловiча рука, яка здалась iй якоюсь неймовiрно особливою…

…Начебто стало гаряче… Вiдтягнула вiд шиi теплий, i пухнатий, наче добротний котяра, шаль, зняла подаровану мамою, улюблену сестричку-рукавичку, та великим, наманiкюреним пiд вишиванку, пальцем, намагалась зробити дiрку у склi, що вкрите вишуканим вiзерунком зимового художника-чарiвника, мiцно притискаючи його до холоднючоi поверхнi, доки морозний малюнок, у тому мiсцi, не розплавився, i крiзь невеличкий отвiр, схожий на казковi ворота у невiдомiсть, в салон миттево проник яскраво-червоний промiнь мiсячного, гарячого сяйва, у якому миттю хаотично затанцював не пил, що безлико ширяв у повiтрi, а справжнiй, новорiчний зорепад, який повiльно i грайливо осiдав на плечi нiчого не пiдозрюючих присутнiх…Однак, пiдняти голову та глянути на власника бiлоснiжноi, дбайливо випрасуваноi сорочки, заважала, настiльки для них важлива, що майже нiкому, крiм них самих, не потрiбна, iм же в першу чергу i шкiдлива, дiвоча гордiсть… Чому це вона мае робити будь-якi кроки першою?… Ну й що, що вона вiдчула, що це ii безцiнний скарб…, ну й що,