Орлеанська діва

Де ступиш ти – там залунае грiм,

I перемоги над чолом твоiм

Устане ангел огняний, крилатий,

I в славi вiчнiй будеш ти сiяти.

Іди ж, смиренну долю цю покинь,

Стань мiж героiв, стань мiж героiнь!»

На мову цю гучну i патетичну,

Утiшницьку та ще й теологiчну

У Жанни рот розкрився мимохiть:

Нi слова не далось iй зрозумiть.

Та благодать, прийшовши на пiдмогу,

До розумiння свiтить iй дорогу, —

І спалахнули в серця глибинi

Святих, високих поривiв огнi.

Вона уже – не наймичка вiднинi,

I iй до серця титул героiнi.

Так мiщанин i простий, i плохий,

Що скарб йому зоставив багатiй,

Халупу замiняе на палати,

З покiрливого робиться пихатий,

Вельможам гордим рiвня вiн тепер

I зве його простолюд: монсеньер.

Так гарна дiвчина, яку природа

Створила для гаремiв затишних

Чи для театрiв пишно-голосних,

А рiдна мати, скромна й тихохода,

Готова б повiнчати iз шевцем,

Коли з Амура ласки осяйноi

Опиниться нараз пiд королем, —

Уже й ходою ходить не такою,

І згорда поглядае навкруги,

I голос повен владного спокою,

А думи – королiвськоi ваги.

Лаштуючись до подвигу свойого,

Звичайно, з церкви почали дорогу

Денис i Жанна. Там при вiвтарi

(Усяке б здивувалося з такого!)

Упав з небес, яснiший вiд зорi,

Вояцький найдорожчий обладунок.

Архангел то Михайло надiслав

З небесних арсеналiв подарунок:

З шоломом там Дебориним сiяв

Той цвях, що смерть Сiзарi вготував;

Там камiнь був, що iз пращi Давида

Попав у Голiафа-лиховида,

Та щелепа, которою Самсон,

Як мила продала його в полон,

Лупив без жалю юнака i дiда;

Там меч Юдiти полум’ям горiв,

Який вона в коханця устромила —

I вельми Господевi догодила,

Його священний втiлюючи гнiв.

З такоi ласки Божоi щаслива,

Те все добро бере одважна Дiва —

Шолома, списа, панцира, меча,

Перев’язь, рукавицi до плеча,

І кiстку, й цвяха, й камiнця хапае, —

А серце славу вже передчувае.

Та як же слави без коня зажить?

Хiба що в цьому дiлi попросить

Погонича, нещасного з любовi?

Аж дивиться: осiдланий, готовий,

У золотi, в шовковому шитвi

Осел ревучий став на муравi,[40 - Осел ревучий став на муравi.

– Вольтер попереджае читача: «Та як же слави без коня зажить?» i тут же замiнюе коня ослом; дальшими рядками про Пегаса i Гiппогрiфа (див. нижче) Вольтер знижуе героiчний образ, хоча зберiгае всi його властивостi: розсудливiсть, крилатiсть, вiрну службу героiнi поеми.