Орлеанська діва

] вiн, повен гнiвом ревним,

Лукаву зраду в цьому добача

І кидаеться по свого меча…

Ох! нi меча, анi штанiв немае!

Вiн стогне, вие, очi протирае, —

I врештi думка родиться ясна,

Що це зробив не хто, як сатана.

І променю, й крилатому ословi,

Що Жанну нiс крiзь хмари пурпуровi,

Було б за жарти й землю облетiть!

Вони до двору добулися вмить.

Святому досвiд показав недавнiй.

Що люблять жарти царедворцi славнi.

Почути мiг би тут iзнову вiн,

Як од Рiшмона, дотеп не один,

А з того люди втратили б пошану

До нього й до епископського сану.

Та хитрощiв не вчитися святим!

Щоб висловити королевi-пану,

Що слiд було, подобу вiн узяв

Одвертого Рожера Бодрiкура

.

Той рицар – щира i тверда натура —

Любов, проте, у короля придбав.

«Королю! – вiн до Карла промовляе, —

Ви тут собi замкнулись, як у раi,

Амуровi вiддавшися в полон,

І це чоло, де сили всемогущi

Накреслили суворий свiй закон,

Троянди лиш вiнчають запахущi!

Ви залишили лютим ворогам

Краiну й трон, вiд Бога данi вам!

Ідiть на смерть або на перемогу,

Ударте на британцiв навiсних!

Вам сам Господь показуе дорогу

До славних дiл, до лаврiв бойових!

То ж вiн мене навчив цiеi мови,

Вiн засмутився з вашоi любовi,

Вiн допомогу обiцяе вам!

Ідiть же: слава вас чекае там!

У цiй вiйнi ви будете щасливi,

Лише довiртесь непорочнiй дiвi,

Яку сюди, королю, я привiв.

Вона для вас врятуе трон батькiв.

Махне вона могутньою рукою, —

І в прах паде нахабний супостат…

Нехай уже залежнiсть вiд дiвчат

Вам силою присуджена святою, —

Покиньте ту, якоi згубний чар

У вас одваги заглушае дар,

I тiй услiд без роздуму iдiте,

Що ваш вiнець прийшла оборонити».

[46 - В оригiналi: «Suivez du moins cette auguste amasone. C’est votre appui, c’est le soutien du tr?ne – рядки, якi значною мiрою повторюють сказане Вольтером у VII пiснi «Генрiади»: «Et vous brave amasone, la houte des Anglais et le soutien du tr?ne».  – «Ви, смiлива амазонка, ганьба англiйцiв, пiдпора трону». Порiвняти у Шекспiра: Карл каже Іоаннi: «Стiй, стiй! Ти амазонка i б’ешся святим мечем Дебори» (Генрiх VI, дiя І, сцена II).]

Агнеса люба Карловi була,

Та честь кохання те перемогла.

Бiйця старого заклик патетичний

У нього сон розвiяв летаргiчний:

Так в оний день, що нам Господь прорiк,

В сурму заграе ангел-вiстiвник,

І прах оживить, i гроби розкрие,

І збудить мертвих голосом надii.