Орлеанська діва

 – Скажи, хто ти такий?»

А тiнь йому: «Печаль моя велика!

Дитя! Святого бачиш Домiнiка!»

На це iм’я, вiдоме нам з iкон,

Аж поточився бiдний Грiбурдон

Та й каже, кладучи хреста на себе:

«Ви в цiй безоднi, ви, обранець неба,

Святий, апостол, Божий посланець,

Надiя церкви, вiрних душ отець, —

Ви з грiшниками, ви з еретиками

Караетесь! Господня сила з нами!

А де ж вона, небесна благодать?

О люди! Годi молитви читать

Усiм святим, як ви до того звикли,

Коли на них диявол гострить iкли!»

На те iспанець чорно-бiлий знов:

«А, що вже нам до всiх людських розмов!

Нехай вони чи гудять там, чи славлять —

Бiгме, тепер однаково менi:

Де нас нема – акафисти нам правлять,

А де ми е – печуть нас на вогнi.

Одному храми дорогi будують, —

А вiн, бiдаха, вариться в смолi;

Той вiд усiх проклятий на землi, —

Аж зирк! Вiн там, де праведнi царствують.

Що ж, бач, до мене, то мене катують

Цi бестii нiяк не без пiдстав:

Я альбiгойцям муки завдавав,

Призводив iх, нещасних, до загину.

Мене печуть, бо пiк i я, мiй сину».

Та годi! І залiзним язиком,

Що без угаву, вiчно говорив би,

Я всiх святих, проте, не полiчив би,

Диявольським уловлених гачком!

Коли ж ото чортячий набрiд милий

Із гостем зазнайомився новим, —

Усi його тiсненько обступили

І заволали голосом одним:

«Скажи, скажи, славетний Грiбурдоне,

Чому в цей вир, од слiз людських солоний,

Так рано ти, дочасно прилетiв?

Що сталося? Як ти життя скiнчив?»

«Панове! – францисканець одповiв.

Я розкажу вам об своiй пригодi,

I то правдиво, запевняю вас:

Умер я, панство, то й брехати годi,

Хоч за життя брехав я повсякчас.

Слуга ваш завжди вiрний, нелукавий,

Для вашоi та для своеi слави

Там, на землi, я подвиг учинив,

Що все чернецтво шаною покрив.

Погонич мiй – що за тварюка, нене!

Суперник спiв достойний i для мене!

—

Коли до працi вмовленоi став,

Гермафродита навiть здивував.

Та й я, сказати, сил усiх доклав,

Щоб те створiння, палом знамените,

Потворну ту самицю вдовольнити,

За послуги, яких не бачив свiт,

Вiддав нам дiвчину Гермафродит,

I люба вже надходила хвилина,

Де стратила б невиннощi невинна:

Їi руками мiцно я стискав,

Погонич мiй iззаду обiймав, —

Гермафродит зо смiху аж лягав.