Орлеанська діва

За зле того Агнеса не взяла,

А поглядала, далебi, без гнiву

На юнакову постать уродливу,

Хоч серце королевi прирекла.

Тодi Монроз: «Приймiть мою пораду;

Я проведу охоче вас i радо

До селища, що в забоцi лежить;

Я маю грошi й можу там купить

Сорочку, верхнiй одяг i спiдницю,

Щоб сором не спадав на чарiвницю,

Французького достойну короля».

На те приставши, голову схиля

Красуня нiжна: гречного хлопчини

Вiдкинуть раду не було причини.

«Стривай-но! – чую: – Чи могла ж

Така пригода статися на диво,

Щоб то розбещений англiйський паж

Поводився так мудро i почтиво?

Невже таку вiн скромнiсть появив?»

Читачу мiй! Навiщо це питання?

Жага грiховна зраджуе смiлькiв,

Несмiливими робить нас кохання.

Дорогою до ближнього села

Про любощi розмова в них iшла,

Про подвиги героiв нездоланних,

Про нiжний пал, мальований в романах.

Монроз, на тее не питавши прав,

Красунi часом руку цiлував,

Але робив це нiжно так i чемно,

Що сердитись було б цiлком даремно.

Ще й те скажу: багато вiн хотiв,

Але нiчого в неi не просив.

От i село. У затишнiм покоi

Сорель Агнеса вiдпочить лягла,

I пишну вроду дiви молодоi

Сором’язлива ковдра повила.

А юний паж задихався, гасае:

Смачноi iжi, гарних спiдничок,

Панчiшок, черевичкiв, сорочок

Для божества свойого вiн шукае.

Прекрасний хлопче! Чи ж на свiтi есть

Людей багато, що тобi б рiвнялись,

Якi любов, шанобу, вiру й честь

В единий струмiнь злити б не вагались?

В тiм самiм домi (знае хай читач)

Жив капелан, Шандосiв сповiдач,

А звiсно: капелани – не пажi вам.

Дiзнавшися, що випадком щасливим

Сорель Агнеса прибула в село,

Що до кiмнати з тим предивним дивом

Десятка крокiв навiть не було,

Оп’янений неситою жагою,

Як звiр, вiн скочив до ii покою,

На сотню присягаючись ладiв,

Вiкно запнув i дверi зачинив.

Що сталось там – про це ще буде мова.

Але ж на чiм бастардова й ослова

Кiнчилася мандрiвка в небесах?

Куди завiв iх таемничий шлях?

Там, де Альпiйськi височiють гори

І сивi хмари стеляться, як дим,

Пiд скелею, де Ганнiбал суровий

Ішов вiйною на залiзний Рим,

Де над чолом лиш синява безкрая,

А пiд ногами громовиця грае,

Стоiть палац без даху, без дверей,

Прозорiстю дивуючи людей.

Яснi дзеркала там усерединi,

І чи дiвчата свiжi та невиннi,

Чи хлопець юний, чи дiдок старий —

Усi побачать там вiдбиток свiй.