Повернення Казанови. Царство снів

Однак Казанова витав думками деiнде i лише iнодi, пiдхоплюючи якесь слово Олiво, вставляв ввiчливе запитання, демонструючи свою увагу до спiврозмовника. І аж коли Олiво, базiкаючи про все на свiтi, нарештi заговорив про свою родину й Марколiну, Казанова нашорошив вуха. Але поза тим, що вже знав, довiдався небагато. Ще дитиною, живучи в батька, лiкаря з Болоньi, рано повдовiлого зведеного брата Олiво, вона дивувала оточення своiми рано проявленими здiбностями, тож усi давно звикли до ii незвичних обдарувань. Кiлька рокiв тому помер батько Марколiни, вiдтодi дiвчина жила в родинi знакомитого професора Болонського унiверситету, отого Морганьi, який заповзявся зробити зi своеi ученицi великого вченого.

А лiтувала Марколiна зазвичай у маетку дядька. Багато до неi сваталося: i один болонський купець, i сусiда-землевласник, а нещодавно ще й лейтенант Лоренцi – усiм вiдмовила. Певно, таки вирiшила цiлковито присвятити свое життя служiнню науцi. Слухаючи розповiдь Олiво, Казанова вiдчував, як його спопеляе безмiрна – безнадiйна й божевiльна – жага, доводячи до розпуки.

Не встигли вони, проминувши ниви й левади, вийти на путiвець, як з клубiв пилюки, що котилася, наближаючись, дорогою, залунали вигуки й привiтання. Ось з’явилася й сама карета, у якiй сидiли ошатно вбраний лiтнiй пан i трохи молодша за нього пишнотiла, напомаджена дама.

– Це – маркiз, – прошепотiв Олiво до свого супутника. – До мене прямуе.

Карета спинилася.

– Добривечiр, любий Олiво! – загукав маркiз. – Чи не були б ви такi ласкавi познайомити мене з шевалье фон Сенгалем? Не сумнiваюся, маю приемнiсть бачити перед собою саме його!

Казанова ледь уклонився.

– Ваша правда, це – я.

– А я – маркiз Челсi, а це – маркiза, моя дружина. Дама подала Казановi кiнчики пальцiв, той торкнувся iх устами.

– Що ж, вельмишановний Олiво, нам по дорозi, саме до вас простуемо, – мовив маркiз; його колючi, зеленкуватi очi пiд зрослими докупи густими рудими бровами на тлi восковоi жовтизни вузького обличчя аж нiяк не випромiнювали приязнi.

– Звiдси до вашого дому якихось чверть години пiхотою, то я перейдуся з вами. Гадаю, любонько, ти нiчого не матимеш проти проiхати цю коротеньку вiдстань у каретi сама? – звернувся вiн до маркiзи, яка не зводила сластолюбного погляду з Казанови.

Не дочекавшись вiдповiдi дружини, Челсi махнув кучеровi, i той, збатоживши коней, рвонув з мiсця, нiби прагнув якнайшвидше вiдвезти геть свою панi, i вже за мить карета зникла в хмарi куряви.