Повернення Казанови. Царство снів

Уявляете, якось – коли ж це було? – я прибув до Спа того ж дня, навiть тiеi ж години, як ви звiдти вiд’iхали. Нашi карети розминулися. Так само не пощастило менi в Регенсбурзi. Там я навiть замешкав у кiмнатi, з якоi ви виселилися годину перед тим.

– Ото вже не поталанило, – мовив Казанова, трохи потiшений словами маркiза. – Інодi в життi люди стрiчаються надто пiзно.

– Та нi, ще не пiзно! – радiсно вигукнув маркiз. – З огляду на дещо iнше я навiть готовий визнати свою поразку – менi байдуже! – однак що стосуеться картярськоi гри, мiй любий шевалье, ми обое саме того вiку…

– Може, й того вiку, – урвав збуджену мову маркiза Казанова.

 – Але, на жаль, саме в цiй областi я не годен бiльше претендувати на задоволення помiрятися силами з партнером такого рангу, як ви, бо… – останнi слова вiн вимовив тоном усуненого з трону повелителя, – … бо я попри всю свою славу, високоповажаний маркiзе, нинi бiдний, мов церковна миша.

Маркiз мимоволi потупив очi пiд гордовитим поглядом Казанови й недовiрливо похитав головою, нiби дивний жарт почув.

Олiво ж, який уважно прислухався до розмови й схвально кивав на влучнi вiдповiдi свого видатного приятеля, не змiг стримати переляку. Вони саме стояли перед вузькою хвiрткою з тильного боку саду. Олi-во, зi скреготом вiдчинивши ключем замок i пропустивши наперед маркiза, притримав Казанову за руку, зашепотiв йому на вухо:

– Перш нiж знову переступити порiг мого дому, заберiть своi останнi слова назад, шевалье. Грошi, якi я вам заборгував шiстнадцять рокiв тому, лежать наготовi.

Я тiльки не наважувався. Запитайте Амалiю. Порахованi, чекають на вас. Я хотiв при прощаннi взяти на себе смiливiсть…

Казанова м’яко урвав його:

– Ви нiчого менi не заборгували, Олiво! Кiлька золотих – самi ж знаете – були весiльним подарунком, так би мовити, друга матерi Амалii. Зрештою, навiщо про це вести мову? Кiлька дукатiв мене не врятують… Доля готуе менi великi перемiни, – навмисне голосно додав Казанова, щоб маркiз, який спинився за кiлька крокiв, змiг його почути.

Олiво перезирнувся з Казановою, нiби звертаючись за його згодою, i пояснив маркiзовi:

– Справа в тому, що шевалье просять повернутися до Венецii, за кiлька днiв вiн вiд’iжджае до рiдного мiста.

– Бiльше того, – зауважив Казанова, коли вони пiдходили до будинку. – Мене кличуть вже вiддавна й дедалi наполегливiше. Але, як на мене, панове сенатори надто довго зволiкали, тож тепер хай самi наберуться терпiння i трохи зачекають.