Повернення Казанови. Царство снів

– Маете на те повне право, пане шевалье! – погодився маркiз.

Вийшовши з алеi на морiжок, який вже цiлковито поринув у тiнь, вони побачили пiд будинком невеличке товариство – iх вже чекали. Усi пiдвелися, поквапилися iм назустрiч: першим, мiж Марколiною та Амалiею, простував абат, за ними – маркiза, обiч маркiзи – високий, безвусий, молодий офiцер у червоному зi срiбним шнуруванням одностроi i начищених до блиску чоботях для верховоi iзди – мабуть, не хто iнший, як Лоренцi. Судячи з того, як молодик розмовляв з маркiзою, ковзаючи поглядом по ii бiлих, напудрованих плечах, знав вiн не тiльки тi плечi, але й iншi принади вельможноi панi.

А усмiхнений погляд маркiзи з-пiд примружених вiй навiть у менш досвiдчених не викликав сумнiву, якi саме стосунки панують помiж ними. Вони й не намагалися це приховати. Маркiза й Лоренцi урвали свою тиху, однак жваву бесiду, тiльки порiвнявшись з прибулими.

Олiво познайомив Казанову й Лоренцi. Обидва змiряли холодним поглядом одне одного, засвiдчивши взаемну неприязнь, потiм стримано усмiхнулися й кивнули, не подавши руки, бо для цього комусь довелось би зробити перший крок, щоб пiдiйти ближче.

Лоренцi був вродливцем з тонкими й занадто гострими, як на юнака, рисами обличчя. На днi його очей мерехтiло щось невловне, що викликало настороженiсть у людей, навчених життям. Лише секунду Казанова розмiрковував, кого ж той йому нагадуе. А тодi збагнув – це ж його вiддзеркалення, це ж вiн сам на тридцять рокiв молодший.

«Невже я повернувся у його iпостасi? – запитував вiн сам себе. – Але ж для цього я мав би спершу вмерти… – i аж здригнувся на ту думку. – Хiба я не помер, уже давно? Що залишилося в менi вiд колишнього Казанови, молодого, вродливого й щасливого?»

Голос Амалii долинув до нього нiби з далечi, хоч жiнка стояла поряд. Вона запитувала, чи сподобалась йому прогулянка. А вiн зумисне голосно, аби всi чули, заходився хвалити родючi, чудово доглянутi угiддя, якi вони обiйшли з Олiво.

Служниця тим часом накрила на морiжку подовгастий стiл, двi старшi доньки Олiво iй допомагали, з веселою метушнею приносили з будинку посуд, келихи й усе необхiдне. Поволi зiйшли на землю сутiнки, прохолодний легiт вiйнув садом. Марколiна поквапилася до столу завершити почате дiтьми й служницею i виправити те, що вони не догледiли. Гостi невимушено проходжувалися морiжком та алеями.