Повернення Казанови. Царство снів

 – То ви обое iнодi згадуете мене?

Очi Олiво звологли. Вiн не вiдпускав долонь Казанови й знову зворушено iх потиснув.

– Ми всiм вам завдячуемо, пане Казаново! Як могли б забути свого благодiйника! І якби коли-небудь…

– Облишмо, – урвав його Казанова. – Як почуваеться панi Амалiя? І як взагалi можливо, що за цi два мiсяцi, що я живу в Мантуi – хай вiдлюдкувато, але ж часто гуляю, за давньою звичкою, – ми жодного разу не перетнулися з вами, Олiво, з вами обома?

– Дуже просто, пане Казаново! Ми вже давно не живемо в мiстi.

Нiколи не любив мiста, та й Амалiя – теж. Виявiть менi честь, пане Казаново, сiдайте! За якусь годину будемо в мене вдома! – а помiтивши легку нехiть Казанови, додав: – Не вiдмовляйтеся! Як зрадiе Амалiя, з якою гордiстю покаже вам трiйко наших дiтей! Так, трiйко, пане Казаново! Самi дiвчатка. Тринадцять, десять i вiсiм рочкiв… Отож, ще жодна не того вiку, коли б… з вашого дозволу, Казанова мiг задурити iхнi голiвки.

Олiво добродушно засмiявся i смикнув Казанову за руки, нiби намiрявся силомiць затягнути його до ридвану.

Однак Казанова заперечно похитав головою. Уже майже пiддавшись спокусi, майже готовий вдовольнити природну цiкавiсть i прийняти запрошення Олiво, вiн нараз з новою силою вiдчув нетерплячку й запевнив Олiво, що нинi, ще до заходу сонця, мае, на жаль, покинути Мантую в нагальних справах. Що вiн забув у домi Олiво? Шiстнадцять рокiв – це чимало! Амалiя у межичассi не стала, певна рiч, нi молодшою, анi гарнiшою, а ii тринадцятилiтню доньку вiн, у своiх лiтах, навряд чи заворожить. Перспектива ж милування на тлi сiльського пейзажу iз самим паном Олiво, колись худорлявим, загарливим до науки юнаком, а тепер розтовстiлим мужланом, приваблювала його не настiльки, щоб вiдмовитися вiд подорожi, яка б на десять або й на двадцять миль наблизила його до Венецii. Однак Олiво, вочевидь, не мав намiру отак вiдразу приймати вiдмову Казанови i наполiг хоча б до готелю його пiдвезти. Тут Казанова опиратися вже не мiг. За кiлька хвилин вони були на мiсцi. Господиня, статечна панi поза тридцятку, привiтала Казанову бiля ворiт поглядом, який не залишив Олiво жодних сумнiвiв щодо iхнiх нiжних стосункiв. Вона простягнула Олiво руку, як доброму знайомому, у якого вона – пояснила господиня своему постояльцевi – постiйно купуе особливе солодко-терпкувате вино, виготовлене з винограду, що росте на його землях.