Ґолем

Хай буде благословенною та мить!

То нiби мiй двiйник стояв при ньому й водив його рукою – вiн позбавив себе життя амiлнiтритом, пляшечку з яким я при нагодi залишив у його кабiнетi, коли приходив нiбито на консультацiю, спонукавши й менi поставити фальшивий дiагноз катаракти, – залишив зумисне, палко бажаючи, щоб саме цей амiлнiтрит завдав йому останнього удару.

Мiстом поширилися чутки, нiби смерть спричинив iнсульт.

Амiлнiтрит при вдиханнi вбивае, як iнсульт. Проте чутки довго не протрималися.

Харусек раптом завмер, утупившись поперед себе вiдсутнiм поглядом, нiби поринув у глибоку задуму, а тодi кивнув плечем у бiк ятки Аарона Вассертрума.

– Тепер вiн сам, – пробурмотiв вiн. – Зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…

Серце пiдступило менi десь аж до горла.

Я налякано глянув на Харусека.

Чи не спричинився вiн? Не iнакше як гарячкове марення змушуе його вигадувати такi речi.

Таки так! Вiн усе вигадав, йому примарилося!

Не може бути правдою той жах, який вiн наоповiдав про окулiста.

Я хотiв заспокоiти хлопця i, перевiвши все на жарт, спрямувати його думки у веселiше рiчище. Та враз – не встиг я й слова дiбрати – у моiй пам’ятi, мов вiд спалаху блискавки, зринуло обличчя Вассертрума з роздертою верхньою губою й булькатими риб’ячими очицями, коли вiн – тодi – зазирнув крiзь прочиненi дверi до моеi комiрчини.

Доктор Савiолi! Доктор Савiолi! Так, саме так називався молодий заможний пан, про якого довiрливим шепотом повiдомив менi лялькар Цвак i який винайняв у Цвака ателье.

Доктор Савiолi! – криком пролунало в менi, неясними, розмитими образами промайнуло у свiдомостi, збуривши вихор моторошних здогадiв.

Розтривожений, я хотiв запитати Харусека, розповiсти йому про те, що бачив, але хлопця зненацька пiдкосив такий жорстокий напад кашлю, що вiн ледь утримався на ногах. Я лише дивився йому вслiд, як вiн, насилу тримаючись за стiну, побрiв пiд дощ, кивнувши мимохiдь менi на прощання.

Так, так, вiн казав правду. То не була гарячкова маячня, я це вiдчував. То був примарний дух зла, який i вдень, i вночi блукае вулицями, шукаючи свого фiзичного втiлення. Вiн витае у повiтрi, непомiтний для нас, та враз – то тут, то там – вселяеться у якусь людську душу, а ми й не здогадуемося. І перш нiж отямимося, вiн уже втратив своi обриси, i все зникло…

І лише моторошнi чутки про якийсь скоений жахливий злочин доходять до нас.