Ґолем

Умить я збагнув глибинну сутнiсть цих загадкових iстот, що живуть навколо мене: iх безвольно несе крiзь буття невидимим магнетичним потоком, так, як щойно пронесло повз нас брудним дощовим ручаем букетик нареченоi.

Менi здалося, нiби навколишнi будинки витрiщалися на мене з пiдступною, нез’ясовною злобою. Ворота – роззявленi чорнi пащi, з яких вирванi язики; горлянки, з яких щомитi може видертися пронизливий крик, такий пронизливий i сповнений ненавистi, що жах пройме все ество.

Що ще наостанок сказав студент про лахмiтника? Я пошепки повторив його слова: «Тепер Аарон Вассертрум зовсiм самотнiй зi своею жадiбнiстю i… i… цiею восковою лялькою…»

Кого вiн мав на увазi, кажучи про воскову ляльку?

Це, певно, якась метафора, заспокоював я себе, одна з тих хворобливих метафор, якими вiн зазвичай приголомшуе, яких нiхто не розумiе, але якi, зринувши згодом несподiвано в пам’ятi, можуть скувати жахом, як речi незвичноi форми, вихопленi раптом з темряви снопом яскравого свiтла.

Я глибоко перевiв подих, щоб заспокоiтися i струсити iз себе страх, навiяний розповiддю Харусека.

Пильнiше придивився до людей, що тулилися разом зi мною у пiдворiтнi. Бiля мене тепер стояв старий товстун. Той самий, що перед тим так бридко смiявся. Мав на собi чорний сюртук i рукавички. Вiн незмигно витрiщався вибалушеними очима на арку пiдворiтнi в будинку навпроти.

Його широке, гладко виголене обличчя з простацькими рисами пересмикувало вiд збудження.

Мимоволi я простежив за його поглядом i помiтив, що гладун, мов заворожений, не зводить очей з рудоi Розiни, яка стояла по той бiк провулку зi своiм вiчним хтивим усмiхом на устах.

Старий намагався привернути ii увагу. Я бачив по нiй, що вона спостерегла тi знаки, але вдавала, наче не розумiе натяку.

Нарештi старий не витримав, навшпиньки побрiв через вуличку, кумедно, з грацiею великого чорного гумового м’яча перестрибуючи через калюжi.

Його, вочевидь, тут знали, бо звiдусiль посипалися коментарi на його адресу.

Якийсь босяк позаду мене iз червоним плетеним шаликом на шиi, у синьому вiйськовому картузi, з вiргiнiею[3 - Вiргiнiя – тонка сигара.

Дотямив лише, що старого гладуна називали у еврейському кварталi «масоном». Таке прiзвисько тут давали тим, хто упадав за малолiтнiми дiвчатками, але, завдяки панiбратським стосункам з полiцiею, мiг не боятися кари за це…

Розiна й старий зникли в пiтьмi пiдворiтнi.