Ґолем

Може, й нами мотлошить невидимий, незбагненний «вiтер», жене нас куди захоче, а ми, наiвнi, вiримо, нiби самi керуемось власною свободою волi?

А що, як життя у нас не що iнше, як таемничий вихор? Вiтер, про який мовиться у Бiблii: Чи знаеш ти, звiдкiль вiн приходить i куди йде? Хiба не сниться нам iнодi, нiби ми поринаемо у водну глибiнь i ловимо там срiбних рибок? Насправдi ж, то лиш холодний повiв вiтру торкаеться наших рук…

– Прокопе, ви говорите словами Перната! Що це з вами? – Цвак пiдозрiливо глянув на музиканта.

– Це iсторiя книги Іббур надихнула його на такi роздуми. Шкода, ви запiзно прийшли й не чули розповiдi про неi, – мовив Фрiзландер.

– Історiя книги?

– Власне, iсторiя одного дивного чоловiка, який ту книжку принiс. Пернат не знае нi його iменi, нi де вiн мешкае, анi чого хотiв. І хоча зовнiшнiсть того чоловiка мала б дуже впадати в око, Пернат не годний його описати…

Цвак стрепенувся.

– Дуже дивно, – озвався вiн по хвилi. – Незнайомець без бороди, косоокий?

– Можливо, – вiдповiв я.

– Тобто я… я… певний цього! Ви його знаете?

Лялькар похитав головою.

– Нi, просто вiн нагадуе менi Голема…

Художник Фрiзландер опустив руку з рiзцем.

– Голема? Я чув багато розмов про нього. Ви щось знаете про Голема, Цваку?

– Хто може сказати, нiби щось знае про Голема? – стенув плечима Цвак. – Вiн належить до царини легенди, доки одного чудового дня на вулицi не вихлюпнуться подii, якi раптом знову покличуть його до життя.

Тодi якийсь час тiльки й мови, що про нього. Чутки розростаються до нечуваних розмiрiв, стають настiльки перебiльшеними й роздутими, що, зрештою, самi розсипаються на порох вiд власноi неправдоподiбностi. Кажуть, ця iсторiя походить десь iз сiмнадцятого сторiччя. За приписами тепер уже втраченоi кабали, один рабин створив штучну людину, прислужника, – так званого Голема. Той мав допомагати йому дзвонити у дзвони в синагозi й виконувати всiляку чорну роботу.

Однак справжньою людиною вiн не став, лише тупе, напiвсвiдоме iснування жеврiло в ньому, та й то лише вдень.

Завдяки магiчнiй цидулцi, вкладенiй за зуби, вiн притягував до себе вiльнi космiчнi сили всесвiту.

І коли якось перед вечiрньою молитвою рабин забув вийняти йому з рота папiрця, Голем упав у шаленство, метався темними вулицями мiста, руйнуючи все на своему шляху. Аж доки рабин перехопив його й знищив цидулку.

Тодi iстота впала долi мертвою.