Ґолем

Вiд неi нiчогiсiнько не зосталося, хiба маленький глиняний чурбак, який ще й досi показують у Старiй синагозi.

– Того рабина запросили одного разу до кайзера в палац, щоб викликати душi мертвих, – устряв Прокоп. – Сучаснi вченi стверджують, вiн користувався при тому Laterna magica, чарiвною лiхтарнею…

– Та звiсно ж, яке безглузде пояснення не знайде схвалення серед сучасних вчених мужiв! – незворушно вiв далi Цвак. – Laterna magica! Нiби кайзер Рудольф, який усе життя захоплювався магiчними витребеньками, не помiтив би вiдразу такого грубого шахрайства…

Я, щоправда, достеменно не знаю сутi легенди про Голема, однак щось, що не може померти, таки живе в цiй частинi мiста й тiсно з нею пов’язане – цього я певен.

З роду в рiд тут мешкали моi пращури, тож навряд чи хтось пережив i успадкував у споминах бiльше за мене воскресiнь Голема.

Цвак раптом замовк, вiдчувалося, як думками вiн помандрував у минуле.

Дивлячись на нього, як вiн сидить за столом, пiдперши голову, на його рожевi, ще зовсiм молодi щоки, якi так незвично дисонували з сивими скронями, я мимоволi порiвнював лялькаря iз застиглими масками облич його марiонеток – вiн часто менi iх показував.

На диво схожими вони були.

Той самий вираз, тi самi риси обличчя.

Є на свiтi речi, невiд’емнi однi вiд одних, подумав я. Ось, скажiмо, проста доля Цвака. Менi видаеться нереальним, ба навiть жахливим, що така людина, як вiн, яка мала краще за предкiв виховання, на яку чекала кар’ера артиста, раптом повернулася до ветхоi скринi з марiонетками й знову волочилася ярмарками, змушуючи тих ляльок, якi ще його пращурам забезпечували злиденне животiння, виробляти незграбнi вихиляси й демонструвати млявi емоцii.

Вiн не змiг з ними розлучитися, збагнув я. Вони живуть його життям, i коли вiн був далеко, вони вплiталися у його думки, оселялися у його мозку, позбавляли спочинку й супокою, доки вiн знову не повернувся домiв.

Тому старий такий тепер нiжний з ляльками, пишаеться ними, одягае у блискучi шати.

– Може, далi розповiдатимете, Цваку? – попросив Прокоп старого, глянувши на Фрiзландера й на мене, нiби питаючи нашоi згоди.

– Не знаю, з чого й почати, – замислено мовив старий. – Історiя про Голема важко пiддаеться розумiнню… Як перше казав Пернат: вiн достеменно знае, яким на вигляд був незнайомець, та попри це не може його описати.