Ґолем

Нестерпна втома налягла менi на очi, я вiдсунув свое крiсло з-пiд свiтла в тiнь.

Вода для пуншу булькотiла в казанку, Йосуа Прокоп знову наповнив келихи. Тихо, заледве чутно долинали крiзь зачинене вiкно звуки танцювальноi музики, iнколи стихали зовсiм, а потiм знову оживали, залежно вiд того, доносив iх знадвору вiтер чи розгублював дорогою.

За якусь хвилю музикант запитав мене: може, хочу цоркнутися з ним келихами. Я нiчого не вiдповiв. Мене так розморило, що не хотiлося не те що ворушитися, навiть рота розтуляти.

Менi здавалось, нiби я сплю, такою важкою брилою привалив мене внутрiшнiй супокiй. Доводилось примружувати очi, дивлячись на миготливий рiзець Фрiзландера, яким вiн невтомно стесував дрiбну стружку з дерев’яного цурпалка, аби впевнитися, що я таки не сплю.

Десь удалинi бубонiв голос Цвака, вiн знову розповiдав усiлякi дивовижнi iсторii про своiх марiонеток та потiшнi казки, вигаданi ним для лялькових вистав.

Ішлося у тих оповiдках i про доктора Савiолi, i про поважну панi, дружину одного аристократа, яка нишком вiдвiдувала Савiолi в потаемному ателье.

І знову в моiй пам’ятi зринула погордлива, трiумфальна посмiшка Аарона Вассертрума.

Може, розповiсти Цваковi, що тодi трапилося, майнуло менi в головi. Але я вирiшив, не варто труду, та й навiщо? До того ж, я знав, при першiй спробi розтулити рота менi промине будь-яке бажання говорити.

Зненацька трое моiх гостей за столом пильно глянули в мiй бiк, i Прокоп доволi голосно, так голосно, що прозвучало це як запитання, сказав:

– Вiн заснув…

Чоловiки повели далi розмову стишеними голосами, але я розчув – мовилося про мене.

Рiзак витанцьовував у руках Фрiзландера, ловлячи блищики свiтла вiд лампи; вiддзеркалене в лезi сяйво обпiкало очi.

Менi почулося слово «збожеволiти», я почав дослухатися до розмови.

– Такi теми, як ото про Голема, не варто обговорювати в присутностi Перната, – з докором у голосi мовив Йосуа Прокоп. – Коли вiн уперше розповiдав про книжку Іббур, нiхто з нас i слова не зронив, нiкому й на думку не спало його розпитувати.

– Маете рацiю, – кивнув Цвак. – Це однаково, як увiйти з вiдкритим вогнем до запилюженого покою, стiни й стеля якого увiшанi зiтлiлими килимами, а пiдлога по кiсточки встелена порохнею минувшини. Варто лиш, аби полум’я чогось торкнулося, i спалахне пожежа.

– І довго Пернат лежав у божевiльнi? Шкода його, ще й сорокiвки нема… – озвався Фрiзландер.

– Цього не знаю.