Ґолем

Я навiть уявлення не маю, звiдки вiн i що робив ранiше. За зовнiшнiстю, стрункою поставою i гострою борiдкою вiн схожий на французького аристократа минулих часiв. Багато-багато рокiв тому один старий знайомий лiкар попросив мене потурбуватися про нього, пiдшукати йому маленьке помешкання у нашому кварталi, де б його нiхто не знав i не допiкав розпитуваннями про колишне життя, – Цвак знову зворушено глянув на мене. – Ось вiдтодi вiн мешкае тут, реставруе старожитностi, рiзьбить камеi з коштовних каменiв i тим непогано заробляе собi на життя.

На його щастя, вiн начебто все забув, що в’язалося у нього з божевiллям. Тiльки нiколи не розпитуйте Перната про речi, якi можуть зворохобити спомини минулого. Про це не раз просив мене старий лiкар! «Знаете, Цваку, – казав вiн завжди, – ми маемо особливий метод. Доклавши чимало зусиль, ми, так би мовити, замурували його хворобу. Нiби обгородили, як обгороджують мiсця, де сталася лиха подiя i з якими пов’язанi сумнi спогади…»

Слова лялькаря вразили мене, мов рiзницький нiж беззахисну тварину, грубими, нещадними руками зчавили мое серце.

Уже вiддавна мене гризла якась притуплена мука, невиразне вiдчуття, нiби в мене щось вiдiбрали, нiби я чималий вiдтинок свого життевого шляху пройшов, мов сомнамбула, понад краем прiрви. Менi так нiколи й не вдалося дошукатися причини тiеi муки.

Тепер усе з’ясувалося, i правда пекла мене, мов вiдкрита рана. Моя хвороблива нехiть вiддатися на волю течii споминiв про минуле; отой дивний сон, що снився менi знову й знову, нiби я блукаю будинком iз замкненими кiмнатами, розпачливо шукаючи виходу; боягузлива вiдмова моеi пам’ятi в тому, що стосувалося моеi юностi, – усьому раптом знайшлося страшне пояснення: я був юродивим, мене загiпнотизували, замкнули мое божевiлля до «кiмнати», пов’язаноi лише з деякими комiрками мозку, зробили мене неприкаяним посеред життевого моря.

Без жодноi надii вiднайти втрачену пам’ять!

Механiзми моiх думок i вчинкiв лежали глибоко схованi в якомусь iншому, забутому буттi, збагнув я.

І нiколи менi iх не вiдшукати. Стята рослина – ось хто я: парость, яка росте з чужого кореня. Та навiть якби пощастило менi дiстатися до тiеi замкненоi «кiмнати», чи б не потрапив я знову до рук примарам, заточеним там?

Історiя про Голема, яку оце розповiдав Цвак, промайнула в моiй головi, i я зненацька вiдчув, що iснуе дуже тiсний, таемничий зв’язок мiж легендарною кiмнатою без дверей, де начебто живе незнайомець, i моiм промовистим сном.