Ґолем

Так! Моя «мотузка» теж обiрветься, якщо я спробую зазирнути крiзь загратоване вiконце власного ества.

Дивний взаемозв’язок ставав для мене щораз явнiшим i вселяв невимовний жах…

Я вiдчував: це – явища незбагненнi, переплетенi мiж собою, якi летять вперед без мети, немов слiпi конi.

Так само й в гетто: кiмната, закапелок, до якого нiхто не може знайти входу; примарна iстота, яка мешкае там i лише iнодi виходить у мiсто, щоб сiяти страх та моторош серед людей…

Фрiзландер далi рiзьбив голову, i дерево скрипiло пiд лезом рiзця.

Той скрип завдавав менi майже фiзичного болю, я глянув, чи ще багато роботи йому лишилося.

Дерев’яна голiвка вертiлася на всi боки в руках художника, нiби, надiлена свiдомiстю, зорила по кутках. Потiм ii очi надовго спинилися на менi, задоволенi, що врештi мене знайшли. Я теж не змiг бiльше вiдвести погляду, незмигно дивився на дерев’яне обличчя.

На якусь хвилю рiзець художника нiби завагався, щось вишукуючи, потiм рiшуче зробив ще один штрих, i цурпалок нараз ожив…

Я упiзнав жовте обличчя незнайомця, який приносив менi книжку.

А потiм я вже нiчого не розрiзняв. Усе тривало якусь секунду, я вiдчув, як перестало битися мое серце й лише боязко трiпоталося.

Та, як i тодi, обличчя вiдкарбувалося у моiй свiдомостi. Я сам ним став, лежав на колiнах Фрiзландера й розглядався довкола.

Моi очi блукали кiмнатою, а чужа рука обертала моею головою.

Враз я побачив схвильоване обличчя Цвака i почув його голос: «Господи! Та це ж Голем!»

Зав’язалася коротка колотнеча, з рук Фрiзландера намагалися силомiць вихопити рiзьблену голiвку, але вiн боронився, вигукнув, смiючись:

– Та чого ви прискiпалися до мене? Вона зовсiм не вдалася… – художник вивернувся, вiдчинив вiкно й викинув голiвку надвiр.

Тут моя свiдомiсть кудись вiдпливла, я поринув у глибоку пiтьму, прошиту миготливими золотими нитками, а повернувшись до тями – менi здавалося, минула вiчнiсть, – почув, як цоркнувся цурпалок до брукiвки.

– Ви так мiцно спали, що й не вiдчули, як ми вас термосили, – мовив до мене Йосуа Прокоп. – Пунш випили, а ви все прогавили.

Пекучий бiль вiд недавно почутого знову захльоснув мене, я хотiв закричати, що книга Іббур менi не наснилася, що можу вийняти ii з касетки й показати.

Але думки не сформувалися у слова, та й навiщо: так чи iнак, вони б не змогли пробитися крiзь галас моiх гостей, якi вже стояли на порозi – розходилися.