Ґолем

Нiхто не допускався навiть щонайменшоi непорядностi. Можливо, саме через цю залiзну дисциплiну й постала назва батальйон.

Кожного першого грудня – у роковини нещастя, яке спостигло старого чоловiка, – у Лойзичека вночi вiдбувалося дивне свято. Сюди напхом напихалися жебраки, волоцюги, сутенери й вуличнi повii, пияки й пройдисвiти. Западала урочиста, мов на вiдправi, тиша, i доктор Гульберт, сидячи в тому кутку, де тепер сидять обидва музики, пiд самiсiньким портретом цiсаря, починав оповiдати iсторiю свого життя: як прокладав собi шлях у науку, як став доктором, а потiм – ректором.

У тому мiсцi, де вiн увiйшов до покою своеi молодоi дружини з букетом троянд у руцi на честь ii уродин i водночас для пошанування тiеi митi, коли вiн попросив ii руки, i вона стала його коханою нареченою, йому щоразу зривався голос. Чоловiк, ридаючи, похилявся на стiл. Інодi бувало, якась жалiслива жiночка, бентежачись, нишком, щоб нiхто не побачив, клала йому на руку прив’ялу квiтку.

Слухачi ще довго сидiли непорушно.

Цi люди, мов кремiнь, плакати не звиклi, вони лиш опускають очi й знiчено тереблять одяг пальцями.

Одного ранку доктора Гульберта знайшли мертвим на лавi внизу над Влтавою. Мабуть, замерз…

Його похорон я ще й досi бачу перед очима. Батальйон зi шкiри пнувся, щоб усе влаштувати якнайпишнiше.

Попереду ступав унiверситетський розпорядник у парадному одностроi, несучи пурпурову подушечку з золотим ланцюгом, а за катафалком, скiльки сягало око, лави… – батальйон, босоногий, брудний, засмальцьований i обдертий.

Були серед них такi, що продали геть усе до нитки i тепер брели, обгорнувшись старими газетами.

Так босяки вiддали йому останню шану.

На могилi доктора Гульберта на цвинтарi стоiть бiлий камiнь з трьома викарбуваними постатями: розiп’ятий Спаситель мiж двома розбiйниками. Невiдомо, хто поставив пам’ятник. Кажуть, його дружина…

У заповiтi покiйного правника передбачений пункт, згiдно з яким кожний «вояка» батальйону мав у Лойзичека право на щоденну миску юшки. Тому й висять на столах ложки, почепленi на ланцюжки, а виiмки у стiльницях служать мисками.

Ополуднi з’являеться кельнерка i з великоi бляшаноi помпи наповнюе iх юшкою. Якщо ж на обiд претендуе самозванець, який не може довести свою належнiсть до батальйону, вона тою ж помпою вiдсмоктуе юшку.

Звичаi цього стола стали вже притчею, яка поширилася усiм свiтом.

У кнайпi здiйнявся гамiр, що вивiв мене з летаргii. Останнi слова Цвака ще бринiли в моiй свiдомостi.