Ґолем

– Здiйснив мою мрiю, яку я лелiяв ще з дитинства: подарував менi найлюбiшу з усiх земних iстот. Тож я хочу, доки стане моiх сил, крихтою цього щастя подiлитися з iншими…»

Ось чому вiн так гаряче перейнявся долею одного бiдного студента, прихистив його, наче рiдного сина. Хтозна, може, думав собi, як добре було б, якби i йому в часи його сутужноi молодостi хтось так само щиро допомiг. Та, як часто бувае на землi, вчинок добрий i шляхетний призводить до таких самих наслiдкiв, як безчесний, бо не вмiемо вiдрiзнити здорове сiм’я вiд отруйного.

Так сталося i тут: зерна спiвчуття i шляхетностi доктора Гульберта проросли йому гiркими стражданнями.

Молода дружина дуже швидко потай закохалася у студента, а невблаганна доля розпорядилася так, що ректор, несподiвано рано повернувшись одного разу додому з букетом троянд, подарунком для коханоi на уродини, застав ii в обiймах того, кого вiн так щедро обдарував своiм благодiйництвом.

Кажуть, блакитна волошка назавжди може втратити свою барву, якщо на неi впаде тьмяно-жовтавий вiдсвiт блискавки, що провiщае град.

Отак душа старого мужа навiки ослiпла тiеi митi, коли на друзки розбилося його щастя. Вiн, який жодного разу в життi не переступав мiри, просидiв того вечора у Лойзичека, очманiлий вiд сивухи, аж до досвiтку. Кнайпа стала йому притулком до кiнця його зруйнованого життя. Улiтку вiн спав на купi щебеню десь на будiвництвi, а взимку тут, на дерев’яних лавах.

Титулу професора й доктора обох прав доктора Гульберта, за мовчазною згодою усiх, не позбавили.

Нiкому не стало серця дорiкнути старому, колись вiдомому вченому, за те, що вiн опустився до волоцюги.

Потроху навколо нього згуртувався увесь злочинний збрiд еврейського кварталу – так постало дивне товариство, яке й понинi називають батальйоном.

Досконале знання законiв доктора Гульберта стало бастiоном для всiх тих, до кого надто прискiпливо приглядалася полiцiя. Якщо помирав з голоду випущений на волю тюряжник, доктор посилав його голого, у чому мати народила, на Старомiську площу, й управа так званого «Фiшбанку» була вимушена замовляти йому костюм.

Чи, скажiмо, висилали з мiста безхатню повiю – вона негайно виходила замiж за якогось хлопаку, що мав право на проживання у мiстi, i теж одержувала таке право.

Сотнi подiбних викрутасiв знав доктор Гульберт, полiцiя була проти нього безсила. Усе, що «заробляли» цi покидьки суспiльства, вони чесно, до крейцера, вiддавали до спiльноi каси, яка забезпечувала iх найнеобхiднiшим прожитком.