Ґолем

Хотiли пiдбадьорити. Цвак мав щось розповiдати. Байдуже, що саме…

Вiд спiвчутливого погляду старого добряка менi запекло в серцi i в очах. Якби вiн знав, як менi боляче вiд його спiвчуття!

Я не розчув перших слiв, якими лялькар розпочав свою оповiдь, пам’ятаю лише – здалося, нiби я стiкаю кров’ю. Менi ставало дедалi холоднiше, я застигав, як тодi, коли лежав дерев’яним цурпалком на колiнах Фрiзландера. Нараз я опинився усерединi розповiдi – безживному уривку iз читанки; вона огорнула, сповила мене звiдусiль.

Цвак почав:

– Розповiдь про вченого-правника, доктора Гульберта, i його батальйон.

…Но, що маю вам сказати. Вiн мав усiяне бородавками обличчя i кривi, мов у такси, ноги. Змалку для нього не iснувало нiчого, окрiм навчання. Сухого, виснажливого навчання. На мiзерну платню за приватнi лекцii вiн мусив ще утримувати хвору матiр. Про зеленi луки й хащi, пагорби, устеленi квiтами й порослi лiсами, знав вiн, гадаю, мабуть, лише з книжок. А як мало сонця у чорних проваллях празьких вулиць, вам i самим добре вiдомо.

Докторську захистив блискуче; нiхто в цьому й не сумнiвався.

Отож згодом став вiн знаменитим правником, ученим. Таким знаменитим, що всi – суддi й старi, заслуженi адвокати – приходили до нього на пораду, коли чогось не знали. Жив вiн, однак, злиденно, мов жебрак, мешкав в убогiй мансардi, вiкно якоi виходило на Тинський Двiр[4 - Купецький заiжджий двiр.].

Минав рiк за роком, слава про доктора Гульберта як про свiтило науки розiйшлася усiм краем.

Нiхто б i не повiрив, що серце людини, яку нiколи нiчого не цiкавило, окрiм юриспруденцii, здатне на гарячi почування, та ще й на схилi вiку, коли вже сивина торкнулася волосся. Однак саме в таких потайних серцях палахкотить жага найпалкiше.

Того дня, коли доктор Гульберт досяг найвищоi мети, якоi прагнув ще зi студентських лiт, коли Його Величнiсть цiсар Австрii призначив його ректором нашого унiверситету, – того дня рознеслася свiтом новина про його заручини з юною красунею з бiдноi, проте шляхетноi родини.

Вiдтодi щастя, здавалося, й справдi оселилося в життi доктора Гульберта. І хоча шлюб виявився бездiтним, вiн носив свою молоду дружину на руках. Для нього було найбiльшою втiхою сповнювати щонайменше бажання, вичитане в ii очах.

Проте в своему щастi вiн нi на мить не забував, як це зазвичай трапляеться з iншими, про страждання ближнiх. «Господь угамував мою тугу, – подейкують, якось сказав вiн.