Ґолем

Старий кiлька разiв хапнув ротом повiтря, роззявився так широко, що можна було побачити почорнiлi пеньки зубiв. Натужно, супроводжуваний своерiдним еврейським надхрипом, вихопився з його грудей басовитий голос:

«Кру-углi, си-инi зорi».

«Рi-тi-тiт!» —

пронизливо додавала приспiв жiнка i миттю мiцно стуляла уста, нiби прохопилася зайвим.

«Круглi, синi зорi,

Я рогалики люблю!»

«Рi-тi-тiт…»

«Червона борода, зелена борода,

Зорями всiяне небо…»

«Рi-тi-тiт!»

Пари стали до танцю.

– Це пiсенька про хомециген борху, молитву грiшника, що согрiшив на Пасху, – пояснив нам, усмiхаючись, лялькар, стиха вiдбиваючи такт олов’яною ложкою, яка навiщось була прив’язана до столу.

– Десь зо сто рокiв тому або й бiльше два пекарi-пiдмайстри, Червона Борода й Зелена Борода, отруiли надвечiр Великого Саббату, напередоднi Пасхи, хлiб – зiрки й рогалики, щоб виморити смертю усе еврейське мiсто, але мешорес, служки громади, з допомогою Божого провидiння вчасно виявили пiдступ i вiддали обох злочинцiв у руки мiськоi полiцii. На згадку про дивовижний порятунок вiд смертельноi небезпеки ландонiми, ученi, i бохерлехи, учнi, склали цю кумедну пiсеньку, яку ми ось чуемо пiд акомпанемент бордельноi кадрилi.

«Рi-тi-тiт! Рi-тi-тiт!»

«Круглi синi зорi…» —

дедалi фанатичнiше завивав старий арфiст.

Раптом мелодiя наче знiтилася i непомiтно перейшла у ритм богемського шлапака, повiльного, млявого танцю, коли пари, шаркаючи ногами, пристрасно туляться одне до одного спiтнiлими щоками.

– Отак! Браво! Ах-ха! Нумо, лови, гоп, гоп! – гукав арфiстовi з естради стрункий кавалер з моноклем в оцi, запхав руку до кишеньки камiзельки й кинув музи?цi срiбняка.

Але монета не долетiла. Я ще бачив, як вона зблиснула понад головами танцюристiв, а тодi раптом зникла. Якийсь жевжик – його обличчя видалося менi знайомим: здаеться, то вiн стояв нещодавно пiд час зливи бiля Харусека – витягнув з-пiд фартушка партнерки руку, де вона досi собi спочивала, з мавпячим спритом викинув ii у повiтря i, нi на мить не збившись з такту, ухопив монету.

Жодний м’яз не здригнувся на обличчi парубка, лише двi чи три пари поблизу стиха усмiхнулися.

– Видно, з батальйону, судячи зi спритностi, – засмiявся Цвак.

– Майстер Пернат напевно ще нiчого не чув про батальйон, – нарочито швидко пiдхопив Фрiзландер i потай, щоб я не помiтив, пiдморгнув лялькаревi. Я чудово зрозумiв: усе так само, як i перше, нагорi в моiй кiмнатцi. Вони вважали мене за хворого.