Кентервільський Привид (збірник)

Попри всю свою прихильнiсть до молодого герцога, вiн з теоретичних мiркувань плекав вiдразу до титулiв i, за його власним виразом, «мав деякi побоювання, що властива аристократii любов до розваг чинитиме згубний вплив на одвiчнi принципи республiканськоi простоти». Проте дуже скоро вiд його побоювань не лишилося й слiду, i я гадаю, що коли вiн вiв свою доньку по сходах олтаря в церквi Святого Георгiя на Ганновер-сквер, у всiй Англii бiльш нiхто так не пишався собою.

По завершеннi медового мiсяця герцог i герцогиня повернулися до замку Кентервiль i наступного дня по обiдi пiшли на маленький самотнiй цвинтар бiля соснового лiсу.

Спочатку вони нiяк не могли вирiшити, яку ж епiтафiю написати на надгробному каменi сера Симона, i зрештою дiйшли згоди, що слiд просто вибити там його iнiцiали та вiршi, написанi на вiкнi бiблiотеки. Герцогиня принесла з собою чудовi троянди i прибрала ними могилу. Трохи постоявши, вони увiйшли до зруйнованоi каплички, що лишилася вiд стародавнього абатства. Герцогиня присiла на повалену колону, а ii чоловiк, запаливши сигарету, сiв поруч i дивився в ii яснi очi. Раптом вiн кинув сигарету, взяв дружину за руку й мовив:

– Вiрджинiе, у жiнки не повинно бути секретiв вiд чоловiка.

– Сесiле, любий, у мене й немае вiд тебе секретiв.

– Нi, е, – заперечив вiн з посмiшкою. – Ти нiколи не розповiдала менi, що сталося, коли ви замкнулися удвох з привидом.

– Я нiкому цього не розповiдала, Сесiле, – серйозно вiдповiла Вiрджинiя.

– Я знаю, але ж менi ти могла б сказати.

– Будь ласка, не розпитуй мене, Сесiле, я не можу тобi цього сказати. Бiдний сер Симон! Я стiльким йому завдячую! Авжеж, не смiйся, Сесiле, це справдi так. Вiн допомiг менi зрозумiти, що таке Життя, i що значить Смерть, i чому Любов сильнiша, нiж Життя i Смерть.

Герцог пiдвiвся i нiжно поцiлував дружину.

– Можеш тримати це в таемницi, поки я володiю твоiм серцем, – прошепотiв вiн.

– Ти завжди ним володiв, Сесiле.

– Але ж ти колись розкажеш усе нашим дiтям, правда? Вiрджинiя зашарiлася.

Щасливий принц

Високо над мiстом, на високiй колонi, стояла статуя Щасливого Принца. Вiн був з голови до нiг усипаний тонкими золотими листками, очi мав iз яскравих блакитних сапфiрiв, а на рукiв’i його меча горiв великий червоний рубiн.

І всiм було любо дивитись на Щасливого Принца.

– Вiн гарний, як флюгер, – зауважив один з мiських Радникiв, що мрiяв зажити славу людини з вишуканим смаком.