Кентервільський Привид (збірник)

Потiм вiн з люттю жбурнув пляшечку на пiдлогу i помчав коридором, глухо стогнучи й випромiнюючи примарне зеленкувате свiтло. Та щойно вiн злетiв на самий верх широких дубових сходiв, дверi навпроти нього розчинилися, на порозi майнули двi маленькi постатi в бiлих нiчних сорочках, i велика подушка просвистiла в нього над головою! Привид збагнув, що зволiкати не варто, i, поспiхом скориставшись для втечi четвертим вимiром, зник у панелi стiни. Пiсля цього в домi все було спокiйно.

Опинившись у маленькiй потаемнiй кiмнатi в лiвому крилi замку, вiн сперся на мiсячний промiнь, щоб трошки вiддихатись, i замислився про свое становище.

Нiколи за всi часи своеi блискучоi трьохсотрiчноi кар’ери вiн не зазнавав такоi страшноi образи. Вiн згадав удову-герцогиню, яку перелякав до нестями, коли вона стояла перед дзеркалом, уся в мереживi та дiамантах; i чотирьох служниць, що забилися в iстерицi, коли вiн просто всмiхнувся до них з-за портьери порожньоi спальнi; i пастора, якому вiн загасив свiчку, коли той пiзно ввечерi виходив з бiблiотеки, i який досi лiкуеться вiд нервового розладу в сера Вiльяма Галла; i стару мадам де Тремуйяк, котра, прокинувшись якось уранцi й побачивши, що в крiслi перед камiном сидить скелет i гортае ii щоденник, шiсть тижнiв пролежала в лiжку з мозковим запаленням, а пiсля одужання навернулася в лоно церкви i обiрвала стосунки iз славнозвiсним скептиком мосье де Вольтером. Вiн згадав ту жахливу нiч, коли капосного лорда Кентервiля знайшли в гардеробнiй помираючим вiд задухи, з бубновим валетом у горлi; перед смертю вiн зiзнався, що в клубi Крокфорда за допомогою цiеi карти виграв у Чарлза-Джеймса Фокса п’ятдесят тисяч фунтiв i що привид примусив його проковтнути цю карту. Усi його великi досягнення постали в пам’ятi – вiд дворецького, що застрелився, побачивши зелену руку, яка стукае у вiкно, i до прекрасноi ледi Статфiлд, що була змушена завжди носити на шиi чорну оксамитову пов’язку, аби приховати слiди п’яти пальцiв, що навiк лишилися на ii нiжнiй шкiрi, i зрештою втопилася у ставку для коропiв, у кiнцi Королiвськоi алеi. Із самозамилуванням справжнього митця вiн думав про всi своi прославленi ролi й гiрко всмiхався, згадуючи свiй останнiй вихiд у личинi Червоного Ройбена, або Задушеного немовляти, свiй дебют у ролi Джiбеона-пустельника, або Кровопивцi з Бекслiйськоi тванi, i незабутне враження, яке справила на глядачiв його простенька забавка на тенiсному майданчику – одного червневого вечора вiн пограв там у кеглi своiми кiстками.