Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Цього лiта вони обидвi збиралися в гори пасти маржину, бо родина Сюньове купила частку полонини на Гранлiенi. З гори долинав спiв Турбйорна, вiн лагодив для дiвчат колиби та кошари.

Одного разу, коли день хилився до вечора, Турбйорн, закiнчивши своi справи, сiв собi пiд деревом та й пустив думки плином – йому не йшли з голови чутки, що ширилися долиною. Вiн лiг горiлиць у червоно-брунатний верес, заклавши руки пiд голову й задивившись в осяйне блакитне склепiння неба над густими кронами дерев. Зелене листя й глиця смерек вигойдувалися на його тлi тремтливими хвилями, а темне гiлля вимальовувало дивовижнi вiзерунки.

Небо визирало тiльки там, де вiтер вiдхиляв листя, а там, де крони не переплiталися, блакить рвучко плинула широким звивистим рiчковим плесом. Невпинний рух угорi звернув Турбйорновi думки в iнший бiк…

…Берiзка тисячею очок усмiхалася до смереки, настовбурчена всiма голочками сосна поглядала на них з мовчазною зверхнiстю: надто вже багато вискочок з’явилося з повiвом весняного тепла, пнулися догори й лоскотали iй носа молодим листям.

– Де ви були взимку? – бурчала сосна, обмахуючись гiллям i пiтнiючи живицею вiд немилосердноi спеки. – Це просто нечувано! Так далеко на пiвночi й так спекотно… Пхе!

Неподалiк височiла понад лiсом стара сивочола сосна; опустивши вiти майже прямовисно донизу, вона могла добряче смикнути за чуба зухвалого клена, аж тому колiнця вiд страху пiдгиналися. Люди обрубували гiлляччя кремезноi сосни щораз вище, аж доки iй це надокучило, i вона стрiмко вигналася вгору, налякавши своею потугою тендiтну смерiчку поряд.

– Чи ви забули про зимовi хурделицi? – запитала смерiчка.

– Забула?! Як я могла про них забути! – обурилася сосна i так ляснула бiдолаху пiвнiчним вiтром позавуш, аж та ледь не впала.

Могутня сосна мiцно впиралася велетенськими ступнями в грунт, ii пальцi випиналися назовнi за шiсть лiктiв вiд стовбура, i була вона при землi товстiшою за найтовстiшу вербу, про що якось верба повiдала хмелевi, який закохано обiймав ii за стан.

Кошлата сосна усвiдомлювала свою велич i, виганяючись новим гiллям у височiнь, глузувала з людей:

– Спробуйте тепер мене обчiмхати, якщо потрафите!

– Нi, iм не стане моцi тебе обчiмхати! – мовив якось орел, зробив ласку соснi – сiв на ii гiлля, склав крила й заходився зчищувати з пiр’я рештки засохлоi кровi якогось бiдолашного ягняти.

– Гадаю, я попрошу свою королеву звити тут гнiздо, – сказав вiн.