Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Уже нiвроку розвиднилося, птахи здiйняли немилосердний гармидер, тож Турбйорн перескочив через плiт i заквапився додому. Нiхто й не довiдаеться, що то вiн уночi посадив квiти в садочку Сюньове на Сульбакенi.

Роздiл третiй

Невдовзi долиною рознеслися розмаiтi чутки, але нiхто не мiг нiчого сказати напевне. Вiд дня першого причастя Турбйорна нiколи бiльше не бачили на Сульбакенi, i це невимовно дивувало люд. А ось Інгрiд навiдувалася туди часто, удвох iз Сюньове вони не раз ходили на прохiд до лiсу.

– Не затримуйся надовго! – гукала мати навздогiн доньцi.

– Добре, мамо, – вiдповiдала Сюньове i поверталася додому аж надвечiр.

Знову з’явилися обидва женихи.

– Їй самiй обирати, – сказала мати, батько з нею погоджувався.

Сюньове ж, коли ii запитали, дала обом вiдкоша. Потiм сваталися й iншi, але нiхто не чув, щоб котрийсь повернувся з Сульбакена щасливцем.

Якогось дня мама з донькою мили кадки з-пiд молока, i мама поцiкавилася, чи донька мае когось на оцi. Це було так несподiвано, що Сюньове зашарiлася по самi вуха.

– Ти комусь уже пообiцяла свою руку й серце? – допитувалася мати, прискiпливо дивлячись доньцi в очi.

– Нi, – поквапилася вiдповiсти Сюньове.

Бiльше до тiеi розмови вони не поверталися.

Сюньове була найбажанiшою нареченою на всю околицю. Їi проводжали замрiяними поглядами, коли йшла до церкви чи поверталася звiдти, бо, окрiм дому, бувала тiльки там. Батьки Сюньове були гаугiанцями, тому вона нiколи не ходила на танцi чи iншi забави. У церквi Турбйорн завжди сiдав навпроти ii лави, але нiхто не бачив iх за розмовою.

Все ж помiж людьми ширилися пiдозри, мовляв, Сюньове й Турбйорна еднають сердечнi узи, а що поводилися вони не так, як iншi молодi закоханi пари, то це породжувало плiтки. Турбйорна в околицi не любили. Вiн i сам це вiдчував, тому, сходячись з iншими парубками на танцях чи на весiллях, поводився задерикувато, не раз i в бiйку встрявав. Та з часом усе вляглося, надто багато охочих до бiйки спiзнали на собi мiць його кулакiв. Тож Турбйорн швидко звик до думки, що нiхто не посмiе стати йому впоперек дороги.

– Тепер ти вже можеш жити на свiй розсуд i покладатися на своi руки, – мовив якось Семун. – Тiльки ж пам’ятай, що моi, мабуть, поки що таки сильнiшi…

Вiдзолотiла осiнь, минула зима, прийшла весна, а люди ще нiчого до пуття не знали. Стiльки чуток витало в повiтрi про постiйнi вiдмови Сюньове женихам, що тi, врештi, перестали свататися. Інгрiд нi на крок не вiдходила вiд товаришки.