Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Увесь день його не полишала думка: «Таки треба було допомогти iй з тими квiтками…»

– Про що ви розмовляли? – запитав вiн Інгрiд.

– Нi про що…

Коли всi полягали спати, Турбйорн тихенько одягнувся i вийшов надвiр. Була гарна нiч, тепла й тиха; небо запаволочилося тонким мереживом блакитно-сiрих хмар, а там, де мереживо прорвалось, здавалося, хтось, наче у вiкно, пiдглядав з темноi синяви, що ж дiеться на землi. Навколо анi душi, тiльки в травi сюрчали коники-стрибунцi; час до часу озивалася праворуч вiд дороги перепiлка, iй вiдповiдала iнша з лiвого узбiччя; спiв перекочувався травами то туди, то сюди, i видавалося Турбйорновi, нiби його супроводжуе велика спiвоча свита, хоч вiн нiкого й не бачив у темрявi.

Лiс, наче сине море туману, стелився схилами, i що вище, то темнiшим вiн ставав. З гущавини долинало токування тетеревiв, iнодi – пронизливий крик сови; водоспад спiвав свою одвiчну пiсню, гучнiше, нiж будь-коли, бо все притихло, дослухаючись до неi. Турбйорн глянув угору, на Сульбакен, i рушив далi. Вiн звернув убiк вiд звичних стежок, притьмом видряпався на узвишшя i невдовзi опинився у крихiтному квiтнику Сюньове, пiд самим вiкном кiмнатки на пiддашшi, де вона спала. Хлопець сторожко прислухався, роззирнувся навсiбiч, але навколо панувала тиша. Понишпоривши у пошуках якогось реманенту, вiн знайшов, як i сподiвався, лопату й граблi. Одну грядку Сюньове почала копати, але довела до пуття лише маленький клаптик, посадила там двi квiтки. Хотiла, певно, подивитися, який вони матимуть вигляд. «Втомилася, мабуть, бiдолашна, i покинула грядку… – подумав Турбйорн. – Це робота для чоловiка!» Хлопець вiдразу взявся до справи, спати зовсiм не хотiлося, навпаки, йому здавалося, що нiколи iще йому так легко не працювалось. Вiн пригадав поради доньки пароха, як садити квiти, пригадав, як тi квiтки росли в садку на плебанii, i зробив усе як треба. Минула нiч, а вiн i не помiтив, працював, майже не вiдпочиваючи, скопав усю грядку, посадив усi квiти, кiлька разiв пересаджував iх, щоб було гарнiше. Інодi позирав на вiкно на пiддашшi, чи нiхто його не бачить. Але нiкого не було видно, навiть пес нiде не гавкнув. Тиша панувала, аж запiяв пiвень, а за ним защебетало лiсове птаство, вiтаючи свiт з «добрим ранком». Чепурячи квiтника, Турбйорн згадав собi байки Аслака, як вiн малим хлопчаком вiрив у те, нiби на Сульбакенi водяться тролi та домовики. Турбйорн знову звiв очi на вiкно й усмiхнувся – ото здивуеться, прокинувшись, Сюньове.