Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Лiс лякливо пригинався щоразу, коли налiтав пiвнiчний вiтер, а сосна стримувала його натиск крислатим гiллям; орел кружляв понад нею, статечний i незворушний, наче то не шквал бiснувався, а нiжний легiт роздмухував ледь чутнi пахощi живицi. А як тiшилися сосни-посестри! Не замислюючись, однак, над тим, що жоднiй з них не судилося цього року колисати пташинi гнiздечка на своiх вiтах.

– Забирайтеся геть! – бундючилися вони. – Ми – вельможна родина, майже родичi королiвськi!

– Про що це ти замислився? – запитала, усмiхаючись, Інгрiд.

Вона вийшла з густих чагарiв, розгортаючи руками гiлля.

– Та чого тiльки не наверзеться! – пiдхопився Турбйорн, уперто вiдводячи погляд вiд сестри й дивлячись на лiс. – Надто вже багато плiткують про мене в долинi! – додав вiн, обтрушуючи глицю.

– Чому ти завжди переймаешся чужими плiтками?

– І сам не знаю… Та досi нiколи не говорили про те, чого я й намiру не мав робити…

– Недобре кажеш!

– Може, й так, але то правда.

Інгрiд сiла в траву, Турбйорн стояв поруч, задивившись удалину.

– Я легко мiг би стати таким, яким мене бажають бачити iншi, та лiпше дали б менi спокiй!

– У цьому е, зрештою, i твоя вина.

– Можливо, але й тi, iншi, не без вини… Я вже казав i ще раз скажу: хай би дали менi спокiй! – майже крикнув Турбйорн, звiвши очi угору, на орла.

– Турбйорне! – злякано прошепотiла Інгрiд.

Хлопець обернувся до сестри i всмiхнувся.

– Усе гаразд! Кажу ж, чого тiльки не нароiться в головi! Ти бачилася нинi з Сюньове?

– Так, вона вже вибралася на полонину.

– Сьогоднi?

– Так.

– Із сульбакенською чередою?

– Так.

– Тра-ля-ля…

До лiсу сонце зазирае,

Трулялля…

Де ти, серденько мое?

Трампарам, трампарам…

Птаха стрепенулася спросоння, —

Що дiеться?

– Завтра ми теж виганяемо нашу череду на полонину, – озвалася Інгрiд, прагнучи вiдволiкти брата вiд тяжких думок.

– Я пожену! – сказав Турбйорн.

– Нi, тато сам хотiв…

– Он як! – буркнув Турбйорн i замовк.

– Вiн питав сьогоднi про тебе, – знову озвалася

Інгрiд.

– Справдi?

Турбйорн вiдрiзав ножиком гiллячку й заходився зiстругувати з неi кору.

– Ти мав би частiше розмовляти з батьком, – докiрливо мовила сестра. – Вiн тебе дуже любить…

– Може, й твоя правда.

– Батько часто заводить про тебе мову, коли тебе нема вдома.

– Зате й слова вiд нього не дочекаешся, коли я е… – У тому твоя вина.

– Може, й так…

– Не кажи так, Турбйорне! – Інгрiд посмутнiла.