Сюньове Сульбакен. Весільний марш

 – Сам знаеш, у чому причина.

– То в чому?

– Я тобi маю про це розповiдати?

– Та байдуже… Ти знаеш, що я знаю…

– Звiсно: надто багато розмахуеш кулаками, а батько цього не любить.

– Ага, досi ще мене за ручку б тримав!

– Коли в бiйку встряеш…

– То хай собi безкарно говорять селом, що на язик спливе?

– Нi, але ж можна й поступитися, не завжди пiритися пiвнем! Он батько завжди так робив i став поважаним чоловiком.

– Може, його не так дiймали за живе…

Інгрiд трохи помовчала, а тодi, оглянувшись, повела далi:

– Мабуть, не варто повертатися до цього знову, але… не потикайся туди, де збираються твоi недруги!

– Го-го, саме туди й поткнуся! Інакше я не Турбйорн Гранлiен!

Хлопець обстругав з гiллячки кору i розрiзав ii навпiл.

Інгрiд сидiла коло брата, довго дивилася на нього, а тодi нерiшуче запитала:

– Пiдеш у недiлю до Нургауга?

– Пiду.

Дiвчина знову замовкла, потiм, не дивлячись на брата, озвалася знову:

– Знаеш, що вiн приiхав до сестри на весiлля?

– Знаю.

Інгрiд пiдвела погляд.

– Ох, Турбйорне, Турбйорне, – зiтхнула вона.

– Гадаеш, це дае тепер йому бiльше права ставати мiж мною та iншими?

– Вiн не стае… Принаймнi не бiльше, нiж цього хоче та, iнша.

– Нiхто не знае, чого хочуть iншi…

– Ти знаеш!

– Сама вона про це нiчого не каже…

– Як можеш так казати! – скрикнула Інгрiд, несхвально глянувши на брата, пiдвелася, озирнулась.

Турбйорн викинув свою гiллячку, встромив ножа в чохла й повернувся до сестри.

– Послухай, менi часом це так набридае.

Поголос йде не лише про мене, ii теж зачiпае, бо все вiдбуваеться нiби потай. Хоча яка там потайнiсть, я ж навiть на Сульбакенi не буваю! Вона каже, що ii батьки мене й бачити не хочуть. Менi заказано до неi ходити, як iншi хлопцi ходять до своiх дiвчат, бо вона – свята! Отак!

– Турбйорне! – занепокоено гукнула його сестра, але вiн наче й не чув.

– Батько й словом не бажае заступитися за мене. Каже: як заслужиш, буде твоею. Плiтки, лише плiтки! А з iншого боку, нiчого взамiн за ту муку! Я навiть не знаю, чи й справдi вона…

Інгрiд кинулася до Турбйорна, затуляючи йому рота долонею й озираючись назад.

Хащi знову розгорнула чиясь рука, iз заросляку з’явилася висока струнка дiвчина з палахкотливим, мов ружа, рум’янцем. То була Сюньове.

– Добрий вечiр! – привiталася вона.

Інгрiд глянула на Турбйорна, нiби хотiла сказати: «Ось бачиш!» Турбйорн вiдповiв iй поглядом: «Краще б ти того не робила!» Нiхто не дивився на Сюньове.