Сюньове Сульбакен. Весільний марш

– Може, дозволите примоститися бiля вас на хвильку? Я так набiгалася за день… – озвалася дiвчина й сiла в траву.

Турбйорн зиркнув на те мiсце, де вона сiдала, нiби хотiв переконатися, чи не росяна там трава. Інгрiд задивилася униз, нiби до чогось приглядалася у Гранлiенi.

– Ой, лишенько! – раптом вигукнула вона. – Краса вiдв’язалася i забрела в поле на свiжу оранку! Ото дурна корова! Ще й Марунька за нею… Несила вже того терпiти! Найвища пора виганяти худобу в гори!

Інгрiд чимдуж побiгла униз схилом, навiть не попрощалася.

Сюньове також пiдхопилася на рiвнi ноги.

– Ти вже йдеш? – запитав Турбйорн.

– Менi час… – вiдповiла Сюньове, однак не рушила з мiсця.

– Могла б ще трохи побути… – мовив хлопець, не пiдводячи на неi очей.

– Іншим разом, – ледь чутно злетiло з ii уст.

– Іншого разу можна ще довго чекати…

Сюньове глянула на Турбйорна, той також дивився iй просто у вiчi. Минуло доволi часу, перш нiж вони знову заговорили.

– Сiдай, – запропонував хлопець трохи нiяково.

– Нi… – похитала головою Сюньове й далi стояла.

Турбйорн вiдчув, як у ньому здiймаеться спротив, та раптом вона зробила щось зовсiм несподiване: ступила до нього крок, нахилилася, зазирнула йому в очi й запитала, усмiхнувшись:

– Ти сердишся на мене? – В ii очах бринiли сльози.

– Нi, не серджуся, – вiдповiв Турбйорн, почервонiвши по самi вуха.

Вiн простягнув руку, однак Сюньове того не помiтила, бо сльози застилали iй зiр. Рука опала.

– То ти все чула? – спромiгся вiн урештi на слово.

– Чула, – Сюньове глянула на нього й засмiялася, а сльози зацебенiли ще ряснiше.

Турбйорн геть розгубився, не знав, що дiяти i що казати.

– Може, я був надто рiзким… – зiрвалося йому з уст. Але то ще м’яко було сказано. Сюньове вiдвела очi й повернулася боком.

– Не тобi судити про те, чого не знаеш, – озвалася вона здушеним голосом, вiд якого Турбйорновi похололо на серцi. Вiн почувався безпорадним, наче малий хлопчисько, тож бовкнув перше, що спало на думку:

– Вибач менi, будь ласка.

Сюньове вибухла нараз плачем. Бачити ii ридання було понад його сили, Турбйорн пiдiйшов до дiвчини, обiйняв за стан, прихилився до ii плеча.

– Чи ти також кохаеш мене, Сюньове?

– Так, – схлипнула вона.

– Але щасливою не почуваешся?

Сюньове мовчала.

– Чому не бачу щастя у твоiх очах? – не вiдступався Турбйорн.

Дiвчина заплакала ще гiркiше, поривалася вирватись з хлопцевих обiймiв.

– Сюньове! – Турбйорн мiцнiше пригорнув ii до себе.