Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Сюньове притулилася до нього ридма ридаючи.

– Нам треба поговорити, – мовив Турбйорн, допомiг iй сiсти у верес i сам сiв поруч.

Дiвчина витерла очi, спробувала усмiхнутися, але намарно. Турбйорн взяв ii за руку й, зазираючи в обличчя, запитав:

– Чому менi невiльно приходити на Сульбакен, кохана?

Сюньове мовчала.

– Ти нiколи не просила про це батькiв?

Знову мовчання.

– Але чому?! – допитувався Турбйорн, притягаючи ii за руку ближче до себе.

– Я не смiла… – ледве чутно вiдповiла дiвчина.

Турбйорн спохмурнiв, схилився до колiн, обхопивши голову руками.

– Так я нiколи не потраплю на Сульбакен…

Замiсть вiдповiдi Сюньове мовчки смикала верес.

– Так… я, мабуть, чимало накоiв такого… чого не треба було… Але ти могла би бути до мене поблажливiшою… Я не такий вже поганий… – Турбйорн затнувся на мить, а тодi повiв далi: – До того ж я ще дуже молодий… Лише двадцять лiт минуло… Я… – йому важко було добирати слова. – Однак людина, яка по-справжньому кохае мене… мала би…

Турбйорн замовк.

– Не кажи так, – приглушеним голосом озвалася Сюньове. – Ти не знаеш, як я… Навiть Інгрiд не наважуюся розповiсти… – Сюньове затремтiла вiд плачу, – … яку… муку… я терплю!

Турбйорн схопив Сюньове в обiйми й щосили притиснув до себе.

– Поговори з батьками, – прошепотiв вiн. – І все налагодиться, ось побачиш!

– Буде так, як ти хочеш.

– Я хочу? А ти?

Сюньове повернулася до нього й обвила його шию руками.

– Якби ж то ти кохав мене так, як я тебе! – заговорила гаряче, намагаючись усмiхнутися крiзь сльози.

– Хiба ж я тебе не кохаю? – мовив стиха, нiжно Турбйорн.

– О нi, ти не дослухаешся до моiх слiв! Добре знаеш, що може звести нас докупи, i нiчого для цього не робиш! Чому?! – тепер слова прорвалися потоком: – Господи милосердний! Ти навiть не уявляеш, як чекаю я того дня, коли зможу привести тебе на Сульбакен! Але менi завжди доводиться чути про якiсь твоi непотребнi витiвки. І вiд кого? Вiд власних батькiв!

Турбйорна враз немов блискавкою уразило.

Вiн так виразно уявив собi, як Сюньове тужить на Сульбакенi, палко сподiваючись тiеi митi, коли зможе припровадити його до своiх батькiв, а вiн позбавляе ii такоi нагоди.

– Чому ти ранiше не казала менi про це, Сюньове?

– Та як не казала!

– Мабуть, не так казала…

Сюньове замислилася, тереблячи свого фартушка.

– Може, я не насмiлювалася…

Те, що дiвчина, можливо, боiться його, так схвилювало Турбйорна, що вiн уперше в життi поцiлував ii.