Сюньове Сульбакен. Весільний марш

Турбйорн, який завжди дiставав позавуш лише за те, що читав б i а як аб, а не як ба, i за те, що намагався вiдшмагати малу Інгрiд, як шмагав його самого батько, думав собi не раз: «Чого ж мене завжди карають, а меншим усе дозволено?»

Перебуваючи цiлими днями при батьковi й не вiдважуючись з ним на розмову, Турбйорн став маломовним, зате багато думав. Та якось, коли вони перевертали сiно, йому таки вихопилося з уст:

– Чому на Сульбакенi сiно вже висушили й погромадили, а тут воно ще вогке?

– Бо у них бiльше сонця, нiж у нас…

Тодi хлопчик вперше помiтив, що сонячна розкiш, у якiй купався Сульбакен i якою вiн так тiшився, призначалася iншим, а не йому.

Вiдтодi вiн частiше позирав на Сонячне узвишшя.

– Не сиди склавши руки i не витрiщайся, – штурхав його батько. – Тут i малому, i великому треба гарувати до сьомого поту, аби було що покласти до рота.

Коли Турбйорновi виповнилося сiм чи вiсiм рокiв, Семун узяв до господарки наймита. Наймит називався Аслак i, незважаючи на свiй юний вiк, встиг набачитися свiту.

Того вечора, коли Аслак з’явився на хуторi, Турбйорн уже спав. Наступного ранку хлопчина сидiв за книжкою, раптом хтось з нечуваним грюкотом вiдчинив ногою дверi, i до хати з величезним оберемком дров увiйшов наймит. Вiн гепнув дрова додолу так, аж цурпалки розлетiлися навсiбiч, й застрибав, струшуючи з себе снiг. Пiдстрибуючи, Аслак примовляв:

– Але й студено, як казала тролиха, вгрузнувши по пояс у кригу.

Батька не було в хатi, мати мовчки змела з долiвки снiг i винесла за порiг.

– На що витрiщився? – запитав Аслак у Турбйорна.

– Нi на що, – злякано вiдповiв той.

– Бачив пiвня на останнiй сторiнцi своеi книжки?

– Так.

– А бачив, як до нього курки злiтаються, лишень згорнеш книжку?

– Нi.

– То подививсь!

Малий слухняно зробив як велено.

– Ото телепень! – буркнув наймит.

Та вiд тiеi митi нiхто не мав такоi влади над Турбйорном, як Аслак.

– Нiчого ти не знаеш, – якось сказав Аслак до малого, що, як завжди, не вiдходив вiд наймита нi на крок.

– Знаю, геть усе аж до четвертоi глави, – заперечив Турбйорн.

– Пхе! Ти ж навiть не знаеш про троля, який протанцював з дiвчиною до сходу сонця, а тодi луснув, мов теля, яке обпилося квасного молока.

Ще нiколи в життi Турбйорновi не доводилося чути стiльки мудростi нараз.

– А де це було? – поцiкавився вiн.

– Як це – де? Звiсно, на Сульбакенi…

Турбйорн аж очi вибалушив.