Пригоди Тома Сойєра

– Томасе Сойере!

Том знав, що, коли його називають повним iм’ям, нiчого доброго не жди.

– Слухаю, сер!

– Пiдiйдiть сюди. Ви, сер, як завжди, спiзнилися. Чому?

Том хотiв уже вiдбутися якоюсь брехнею, аж раптом побачив двi довгi золотистi кiски, що спадали на спину, – i миттю впiзнав iх, наче його вдарило електричним струмом кохання; побачив i те, що едине вiльне мiсце на дiвчачiй половинi було поряд iз нею. І вiн хоробро випалив:

– Я спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном!

Учитель аж остовпiв i розгублено втупив очi в Тома.

Гомiн у класi затих. Усi були зачудованi: чи вiн при своему розумi, цей вiдчайдух?

– Ви… ви що? – перепитав учитель.

– Спинився побалакати з Гекльберрi Фiнном.

Помилки бути не могло.

– Томасе Сойере, це найзухвалiше зiзнання, яке я будь-коли чув. За таку провину лiнiйки мало. Знiмiть куртку!..

Вчителева рука працювала, аж поки стомилась, а запас рiзок помiтно зменшився. Потiм пролунав наказ:

– А тепер, сер, iдiть i сядьте з дiвчатами! Хай вам буде це наукою.

Хихотiння, що перебiгло по класу, начебто збентежило хлопця, та насправдi вiн збентежився скорiш вiд побожного трепету перед своiм новим, ще не знаним кумиром i боязкоi радостi, що йому так нечувано поталанило. Вiн сiв на краечок сосновоi лави, i дiвчинка, труснувши голiвкою, вiдсунулася далi. Всi навколо пiдштовхували одне одного, переморгувались i шепотiлися, але Том сидiв тихо, поклавши лiктi на довгу низьку парту, i, здавалося, цiлком заглибився в книжку.

Поступово на нього перестали звертати увагу, i в класi знов почувся звичний монотонний гомiн. Том почав нишком позирати на дiвчинку. Вона помiтила це, невдоволено скривилась i на якусь хвилину навiть вiдвернулася. А коли нишком повернула голову, перед нею лежав персик. Дiвчинка вiдштовхнула його. Том тихенько присунув знову. Вона знову посунула персика вбiк, але вже не так сердито. Том терпляче повернув його на мiсце. Вона бiльш не вiдсувала його. Том нашкрябав на грифельнiй дошцi: «Будь ласка, вiзьми, в мене е ще».

Дiвчинка поглянула на дошку, але обличчя ii лишилося незворушне. Тепер Том заходився малювати щось на дошцi, затуляючи малюнок лiвою рукою. Деякий час дiвчинка навмисне не дивилася туди, проте скоро ледь помiтнi ознаки почали виказувати ii цiкавiсть. Том i далi малював, нiби нiчого навколо не бачачи. Дiвчинка спробувала крадькома зазирнути на дошку, але вiн i тепер удав, нiби не помiтив того.