Пригоди Тома Сойєра

Нарештi вона не витримала й боязко прошепотiла:

– Можна, я гляну?

Том вiдхилив руку i показав частину незугарного будинку з двома причiлками й комином, iз якого штопором iшов дим. Дiвчинку так захопило Томове малювання, що вона забула про все навколо. А коли вiн закiнчив, якусь хвилю дивилася на малюнок, тодi прошепотiла:

– Дуже добре. Тепер намалюй чоловiчка.

Художник зобразив перед будинком чоловiчка, що бiльше скидався на башту й вiльно мiг би переступити через будинок. Але дiвчинка не була надто вибаглива й лишилася задоволена тiею потворою.

– Гарний чоловiчок, – прошепотiла вона. – А тепер намалюй поруч мене.

Том зобразив пiсочний годинник з мiсячним кружалом зверху, прималював до нього соломинки-ручки та соломинки-нiжки й вклав у розчепiренi пальцi щось подiбне до вiяла. Дiвчинка сказала:

– Просто чудово. От якби i я вмiла малювати!

– Це ж зовсiм легко, – прошепотiв Том. – Я навчу тебе.

– Ой, справдi? Коли?

– На великiй перервi. Ти пiдеш додому обiдати?

– Коли хочеш, я залишуся.

– Гаразд, умовились. Як тебе звуть?

– Беккi Тетчер. А тебе?.. Ой, та я ж знаю: Томас Сойер.

– Це коли мають шмагати. А так мене звуть Томом. І ти зви мене Том, гаразд?

– Гаразд.

Том знову почав щось шкрябати на дошцi, ховаючись вiд дiвчинки. Але тепер вона вже не соромилась i попросила показати, що вiн написав. Том вiдказав:

– Та нi, нема там нiчого.

– Неправда, е.

– Нi, нема. Та й нецiкаво тобi.

– А от i цiкаво, справдi цiкаво. Ну будь ласка, дай глянути.

– Ти комусь розкажеш.

– Не розкажу. Ось тобi слово, слово й ще раз слово, що не розкажу.

– Нiкому у свiтi? І нiколи в життi?

– Нiкому й нiколи. Ну, покажи!

– Ой, та тобi ж i не хочеться!

– Ну, коли ти зi мною отак, то я й сама побачу!

Вона схопила Тома за руку своею маленькою ручкою, i вони завелися боротись. Том удавав, нiби чимдуж опираеться, а сам помалу вiдсував свою руку, аж поки вiдкрилися слова: «Я тебе люблю».

– Ой, який ти!.. – Беккi спритно вдарила Тома по руцi, проте зашарiлась i була видимо потiшена.

Саме в цю знаменну мить хлопець вiдчув, як чиясь дужа рука боляче стиснула його вухо й поволi потягла вгору. В такий спосiб його було проведено через увесь клас i пiд загальне в’iдливе хихотiння посаджено на його постiйне мiсце. Ще якусь моторошну хвилину вчитель мовчки постояв над ним, а тодi, так нi словом i не озвавшись, рушив назад до свого трону. Та хоч вухо Томове й палало вiд болю, душа його трiумфувала.