Пригоди Тома Сойєра

Дуже скоро клiщ утiк вiд Тома й перетнув екватор. Джо трохи побавився з ним, i клiщ перебiг назад до Тома. Так вiн i гасав сюди-туди. Поки один хлопець захоплено, цiлком поринувши в розвагу, ганяв клiща, другий з не меншим захопленням спостерiгав; обидвi iхнi голови низько схилилися над партою, обидвi душi вмерли для всього iншого на свiтi. Зрештою щастя надовго вiддало перевагу Джо. Клiщ кидався на всi боки i начебто розпалився так само, як i хлопцi; та щоразу, коли перевага схилялася до Тома i рука його аж сiпалася, готова вступити в гру, Джо спритним рухом шпильки перепиняв клiщевi дорогу й повертав його на свою територiю.

І врештi Том не втерпiв: надто велика була спокуса. Вiн простяг руку зi шпилькою до клiща. Джо миттю скипiв:

– Томе, не чiпай його!

– Та я тiльки хотiв його трохи розворушити.

– Нi, добродiю, так нечесно. Дай йому спокiй.

– Та хай йому чорт, я ж тiльки ледь-ледь.

– Не смiй, кажу!

– А я посмiю!

– Не можна – вiн на моiй половинi.

– Слухай, Джо Гарпере, а чий це клiщ?

– А менi начхати, чий вiн.

Вiн на моiй половинi, i ти не маеш права торкатись його.

– А от я торкнуся, ще й як! Клiщ мiй, i я можу робити з ним усе, що захочу!..

Важкий удар упав на плечi Тома i такий же самий – на плечi Джо; хвилини зо двi хмари куряви здiймалися з iхнiх курток, а решта класу веселилася на всю губу. Захопившись своею грою, хлопцi й не помiтили, яка запала тиша, коли вчитель навшпиньках перейшов усю кiмнату й спинився над ними. Вiн досить довго спостерiгав ту виставу, а вже тодi внiс у неi деяку змiну вiд себе.

Коли настала велика перерва, Том пiдбiг до Беккi Тетчер i прошепотiв iй на вухо:

– Надiнь капелюшка, наче збираешся додому, а на розi пропусти всiх уперед, тодi поверни в завулок – i сюди. А я пiду iншою дорогою i так само втечу.

І вона пiшла з одним гуртом школярiв, вiн – з другим, а невдовзi вони зустрiлися в кiнцi завулка й повернулись до школи, де вже нiкого не було. Вони сiли поряд, поклавши перед собою грифельну дошку, Том дав Беккi грифель, а тодi почав водити ii рукою по дошцi, i в такий спосiб вони спорудили ще один химерний будинок.

Потiм iнтерес до малярства трохи пригас, i вони почали балакати. Том раював.

– Ти любиш пацюкiв?

– Ой нi, терпiти не можу!

– Ну звiсно, живих я теж не люблю. А я кажу про здохлих – iх крутять над головою на мотузцi.

– Нi, пацюкiв я взагалi не дуже люблю. А ось що люблю – то це жувати гумку.

– О, та хто ж цього не любить. Я б i зараз пожував.