Білий Зуб = White Fang

Висунувши червонi язики, вони, не поспiшаючи, бiгли i ззаду i обабiч дороги. Вони були такi худi, що вiд кожного iхнього руху ребра так i грали в них пiд шкiрою. Це були вже не тварини, а якiсь мiшки, накинутi на кiстяки з вузлами м'язiв. Генрi мимоволi дивувався, як вони тримаються на ногах i не валяться в снiг.

Вiн не наважився йти, аж поки смеркне. Опiвднi сонце не тiльки зiгрiло обрiй, а навiть висунуло з-за нього свiй блiдий золотавий окраець. Генрi побачив у цьому добрий знак. Днi вже довшали. Сонце поверталося в цi краi.

Але ледве згасло його веселе промiння, вiн зупинився. Ще лишалося кiлька годин сiрого дня й темних сутiнок, i вiн використав iх, щоб нарубати якомога бiльше дров.

Разом з пiтьмою до нього прийшов жах. Зголоднiлi вовки ставали надмiру зухвалi, та й минула безсонна нiч давалася взнаки.

Не в змозi перебороти дрiмоту, Генрi напнув на плечi укривало й куняв коло вогнища з сокирою на колiнах. З обох бокiв щiльно тулилися до нього собаки. Раз вiн прокинувся i побачив за кiлька крокiв вiд себе величезного сiрого вовка, мабуть, найбiльшого з усiеi зграi.

Анiтрохи не збентежившись вiд погляду людини, звiр лiниво, no-собачому потягнувся i позiхнув iй прямо в лице. Вiн дивився на людину, як на свою власнiсть, як на страву, яку невдовзi можна буде з'iсти.

Така впевненiсть вiдчувалася в поведiнцi всiеi зграi. Генрi бачив перед собою з двадцятеро вовкiв. Однi хтиво дивилися на нього, другi спокiйно спали на снiгу. Вони нагадували йому дiтей, якi посiдали навколо накритого столу i тiльки чекають дозволу, щоб узятися до iжi.

А iжа – це вiн сам. І вiн мимоволi подумав – коли ж почнеться бенкет?

Пiдкидаючи в огонь дрова, вiн раптом зрозумiв, яке дивне його тiло. Ранiше з ним цього не бувало. Вiн почав стежити за рухом своiх м'язiв i захопився мудрим механiзмом пальцiв.

При свiтлi вогнища вiн поволi згинав то один, то другий палець, то всi разом, широко розставляв iх, потiм швидко рухав ними, немов щось хапав. Розглядав форму нiгтiв i, натискаючи ними на пучки то злегка, то дужче, прислухався до своiх вiдчуттiв.

Вiн сидiв як зачарований i раптом вiдчув любов до свого тiла, яке так прекрасно, тонко й легко працюе. З острахом глянув на вовкiв, що в солодкому сподiваннi оточили його тiсним колом, i, як удар блискавки, його вразила жахлива думка. Його дивне тiло, його жива плоть – не що iнше, як звичайне м'ясо, здобич хижоi звiроти, яка розшматуе його голодними iклами i iстиме, як сам вiн iсть м'ясо лосiв та кролiв.