Білий Зуб = White Fang

Вона обертае в лiд воду, щоб та не текла в море, висмоктуе сiк з дерев, заморожуючи iх до самоi серцевини; але найжорстокiше i найстрашнiше вона катуе i гнобить непокiрну людину – людину, що найбiльше з усiх iстот буяе життям i споконвiку бунтуе проти закону, за яким усякий рух зрештою мусить припинитися.

Проте попереду й позаду саней, безстрашнi й невгамовнi, пробивалися далi крiзь снiг двое людей, що лишилися жити. Вони були загорнутi в хутра i м'якi вичиненi шкури. Вii, щоки й губи в них узялися такою густою намороззю вiд дихання, що облич iхнiх не можна було й розгледiти.

Вони нагадували примарних гробарiв на похоронi якогось духа. А втiм, це були живi люди, якi зайшли в край самоти, знущання й тишi, недосвiдченi шукачi щастя, що смiливо вирушили у великi мандри, яким заманулося позмагатися з невiдомим могутнiм свiтом, таким далеким, чужим i бездушним, як безодня.

Вони йшли мовчки, зосереджуючи всi сили на фiзичнiй напрузi. З усiх бокiв iх оточувала гнiтюча нiмота. Ця нiмота тисла iм на серце, як глибока вода тисне на тiло водолаза.

Вона гнобила iх своею нескiнченнiстю й непереможнiстю.

Проникаючи в найпотаемнiшi куточки iхньоi душi, вона вичавлювала звiдти, як вичавлюють сiк з винограду, всi марнi пориви й захоплення, всю властиву людинi гординю; i мандрiвники побачили, що вони кволi й маленькi, що вони лише крихiтнi порошинки свiту, безсилi й немудрi серед гри величезних слiпих сил i стихiй.

Минула година, минула й друга. Блiде свiтло короткого похмурого дня вже почало пригасати, коли раптом у недвижному повiтрi пролунало невиразне далеке виття.

Воно швидко знялося вгору, тремтяче й напружене, i поволi завмерло. Можна було б подумати, що це зойк якоiсь загубленоi душi, коли б у ньому не бринiла люта злiсть i голодна жадоба. Чоловiк, що йшов попереду, оглянувся назад i зустрiвся очима з товаришем. Роздiленi вузькою довгастою скринею, вони кивнули один одному головою.

Невдовзi вони почули виття у вiдповiдь першому, що, наче голкою, пронизало тишу. Люди прислухалися, звiдки йшли цi звуки.

Вони линули зi снiгового простору десь позаду. Одразу ж почулося й трете виття, знову позад них, тiльки трохи лiвiше.

– Бiлле, вони женуться за нами, – сказав той, що йшов спереду.

Голос у нього був хрипкий i якийсь неприродний. Видно було, що вiн говорить через силу.

– Шукають поживи, – вiдповiв другий. – Я давно вже не бачив жодного заячого слiду.

Вони знов замовкли, пильно прислухаючись до виття своiх переслiдувачiв.